Новини
Колонка автора

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Ольга Кобевко: «Депутати – це не раби на фазенді Івана Мунтяна» Ольга Кобевко: «Депутати – це не раби на фазенді Івана Мунтяна»Депутат Чернівецької обласної ради Ольга Кобевко виступила на сесії з різкою критикою буковинської влади. Однаково дісталося як Фищуку, голові ОДА, так і Мунтянові, голові облради.

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Сміття політичне у Чернівцях Сміття політичне у ЧернівцяхПолітика в Україні – це велике і смердюче сміття. Воно одних виносить на вершини, інших кидає у політичну безодню. Ще недавно мер Львова Андрій Садовий вважався єдиним конкурентом Порошенкові на виборах президента України. І тут з’явилося сміття. Воно не тільки у Львові, а й по всій Україні похоронило рейтинги Садового і викинуло його на маргінал політики.

Ігор БУРКУТ, політолог:

МАНІПУЛЮЮТЬ ІСТОРІЄЮ МАНІПУЛЮЮТЬ ІСТОРІЄЮВпродовж багатьох років Польща виступала в Європі адвокатом України. Нині ситуація різко змінилася: низка польських політиків почала вимагати від нашої держави змінити політику національної пам'яті й прийняти той варіант історії українсько-польських відносин, який сучасна Варшава вважає "єдино вірним". А цей варіант дивним чином майже збігається з історичними стереотипами, що проповідує путінська Москва...
Реклама
ЧАС у соцмережах

ОПИТУВАННЯ
Чи підримуєте ви АТО?
Так
Ні
Утримуюсь
Що, Де, Коли
у сесійній залі міської ради скликається 43 позачергова сесія Чернівецької міської ради.
На розгляд позачергової сесії вноситься одне питання: Про обрання секретаря Чернівецької міської ради УІІ скликання.
24 листопада о 10:00 у приміщенні обласної державної адміністрації (каб. 301) відбудеться круглий стіл на тему: «Регіональний етап Всеукраїнської акції „16 днів проти насильства”.
на території Чернівецької дирекції Укрпошти відбудеться погашення поштової марки, присвяченої 100-літтю М. Івасюка;
впродовж цього дня в Чернівецькому обласному краєзнавчому музеї діятиме пересувна виставка «Михайло Івасюк - громадянин, письменник, вчений, наставник»;
о 14.00 в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка заплановане проведення презентації бібліографічного покажчика «Михайло Івасюк. 100 років від дня народження».
на території кладовища на вул. Зеленій відбудеться покладання квітів та панахида на могилі Михайла Івасюка;
о 13.00 в Чернівецькому обласному меморіальному музеї В.Івасюка буде проведено виставку робіт учнів Кіцманської художньої школи «Світлішає листопад».
в приміщенні відділу освіти Кіцманської РДА (вул. Шевченка, 7) з нагоди 100-річчя з дня народження видатного буковинського письменника, літературознавця, педагога Михайла Івасюка за сприяння голови Чернівецької територіальної організації Партії «Блок Петра Порошенка «Солідарність», народного депутата України Івана Рибака у м.Кіцмань відбудеться відкриття меморіальної дошки Михайлові Івасюку на будівлі колишньої школи, де він викладав з 1946 по 1964 р.р.
у Чернівецькому обласному художньому музеї ( вул. Центральна площа, 10) відбудеться фотовиставка «Жнива розпачу».
25 листопада о 15:00
в сесійній залі міської ради скликається 44 сесія Чернівецької міської ради VІІ скликання.
На розгляд засідання виноситься 66 питань. Серед них, зокрема, такі:


Календар
«    Листопад 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930 
Партнери

Фарбований кінь, або Любов до кінця

9-10-2012, 16:39 / Коментарів: 0
Подружися нарешті із січнем,
і соком калини напиши на снігу:
червоне – це любов, а біле… теж
В. Кожелянко


Нарешті вийшов останній із ще не надрукованих романів Василя Кожелянка. Проте не останній хронологічно. Твір «маринувався» не лише чотири роки після смерті автора, але вилежувався довгенько в комп’ютері письменника. Василь починав його писати, лишав, знову писав, а коли текст був готовий 27 листопада 2007 року, і далі не віддавав роман видавцеві.

Між тим, В. Кожелянко дбав про друковану долю роману «Ефіопська Січ» і зцілював емоційний стан хоку. От одне з них – у епіграфі, надіслане 25.01.08. Воно тут неспроста. На мій погляд, цей вірш відтворює внутрішній стан автора і багато в чому пояснює ту відстороненість, з якою Кожелянко ставився до своїх «Дітей…». Він намагався написати щось відмінне від альтернативного роману політичного анекдоту. Зрештою, «Ефіопська Січ» тому підтвердження. «Діти застою» - теж, але в іншому сенсі. Окрім цього, далі обов’язково поясню стилістичну невідповідність назви та епіграфу.

Роман "Діти застою" відрізняється за всіма параметрами від попередніх творів Кожелянка. По-перше, йдеться не про "альтернативну історію" чи пригодницький роман, чи навіть детективний. Жанрово роман має ознаки історичного, психоделічного, філософського, іронічного та неомодерного виду.

По-друге, поєднуючи всі вказані жанрові риси, ми не приходимо до постмодерного твору, тому що всі жанрові елементи співіснують у творі як надбудови, не перетікаючи й не змішуючись. Це також дуже важлива риса.

По-третє, пошук лейтмотиву твору (а це необхідно для визначення ланки, яка поєднує всі компоненти роману в цілісність і провокує всі наступні дослідницькі кроки - ми ж бо розглядаємо роман, і при аналізі не забуваємо про це) приводить у часи, коли поезія правила деміургічну симфонію Василя Кожелянка. Насамперед це - естетика хоку. Отже, на перший план виходять споглядальність, філософічність (в загальносвітоглядному сенсі), стисла "тунельна" манера мислення. У практичному виробі маємо відсторонену співприсутність автора в тексті, "ходи" лабіринту сюжетних дій, "відлиті форми" персонажів, феноменологічність тла, історичний важіль можливостей та патріотичного штибу потреба (внутрішня інтенція) віднаходити, а не шукати, на противагу якій маємо зовнішню (формально-дієву) ретроспективу "шляху до мети". Між цими рамками "електромагнітної системи", за допомогою іронії, відбувається реалізація сюжету та ідейно-тематичного плану роману.

Лейтмотив - любов. Від першої сторінки (епіграфу) до останньої (дати) відбуваються й діють баталії між іпостасями любові: любові до батьківщини, егоїзму, альтруїзму, гедонізму, кохання, релігійного абстракціонізму, внутрішнього експатичного космізму, свободи до любові й любові до свободи та відмови від любові в ім’я життя, й любові до життя. Що перемагає? - запитаєте. (Адже для визначення керівного чинника щось таки мусить перемогти). А не мусить. На певному етапі дії роману кожна зі стихій перемагає й засинає, улещена відчуттям завершеності.

Тепер здалось би розвінчати трохи редакторські ремарки про автобіографічність роману "розділену між персонажами". Присутність автора в тексті є невід’ємною характеристикою художнього твору і не впливає на визначення виду прозового жанру як "автобіографічного". За формою бачимо історично-соціальний роман. І хоч Василя Кожелянка в романі таки багато, не можемо говорити про сповідальність чи ретроспективний екскурс в контекст життя автора. Враховуючи іронічну, аж до бароковості, стилістику роману, автобіографічні алюзії виглядають несмаком і наклепом на письменника. Скидається, йому, окрім себе, й писати нема про що.

Більше того, підготовлений чернівецький читач знайде у книзі чимало відомих нашому місту персонажів, дарма, що імена змінені й цитати не залапковані. На те – натяки позорі.

Армійські хитрощі, баби з відрами води, мистецькі методи перетворення суспільства та животіння власного життя; застілля, створення та руйнування партій – все це: спектакль театру дії роману «Діти застою». Що лишається за лаштунками? Чому далекий від ідеальності головний герой Людинюк наприкінці книги схиляється до життєвого вибору більш ідеалізованого героя - Рана з роману «Третє поле»?

Власне, комусь може здаватися, що війна з вітряками – хвороба юності, а ліс і бджоли – підсумок старості. Але не тільки й не стільки в цьому ідея-фікс Кожелянка. По правді сказати, дуже важко сказати в чому вона і чи повністю сформувалась. Здається, його більше хвилює питання «Кому життя?». Саме так називається останній розділ «Дітей застою». Загублені й розгублені люди, втілення яких – Людинюк, забуті й змарновані України, фотокопія з яких – справжня, наша. А жити коли, бути як? Християнський мотив розв’язання гамлетівського питання, взятий письменником у романі «Ефіопська Січ», тут, у «Дітях…» реалізуватись не може, бо не має для цього ґрунту: занадто все фантасмагорично, іронічно і… натуралістично. З цього втворити бібл-сюжет могли б хіба американські кінорежисери.

В. Кожелянко обирає облюбовану східну філософію (у європейському її варіанті) та щедро посипає останні сторінки зеленим чаєм. «Час минав. Життя спливало. Людинюк дихав». Так закінчується роман. Нормальна людина так не поведеться після усього пережитого. «Але справа в тому, що Людинюк і не був нормальним. Як і багато представників його покоління, чиє народження, дитинство і шкільний вік припали на пізній застійний період існування радянської влади…». Що до цього додаси?

А Кожелянко додав. І пребагато. Пропоную «пробігтися» по розділах роману. Почнемо з першого, де автор дає раду з представленням свого героя читачам. Робить це звичним маневром – у контексті. Батько Пантелеймона Людинюка, Аристарх Людинюк, належав до тогочасної української інтеліґенції у першому поколінні, до суми якої належало вміння говорити кількома мовами, пити заварну каву, каша соціально-політичних поглядів та «кілька грамів нерозбірливої начитаності, яку забезпечували за Австрії видання «Руської бесіди» , за Румунії – газети «Час», а за москалів – більш-менш ліберальні «товсті» літературні журнали, в тому числі московський «Новий мир». Друзі Панька Людинюка: Серафим Кадилко, онук попа, дівчинка з євангельським ім’ям Магдаленка. Це на початку. А в процесі життєдіяльності вони стали «продавати під реалізацію» все, що мали, вміли і змогли дістати.

В такому товаристві, за посередництва кількох відомих в маленькому місті Джерелів диваків, відбуваються перипетії людей. На тлі закручених, подекуди карколомних людських доль, відбувається Україна. І цей процес, як нині бачимо, ніяк не хоче набути доконаного способу, навіть у граматичному значенні.

Диваки Джерелева – доволі прикметні. Василь Годюр був наче й сільським кримінальним авторитетом, наче й сільським національним героєм – не розбереш. Диваком був точно. Революційний шлях свій так і не визначив, зате неоднозначної слави зазнав.

Ще цікава трійця диваків, які жили з жебрів, розважала загнаних щоденною роботою чи щоденним безділлям джерелівців. Це Дьордій-сінемафіл, Влодко-співак і Ніцул-живописець. «Власне, останнього правильніше було би назвати письменником-ілюстратором або художником-крейдярем, бо свої роботи він виконував винятково крейдою і лише на дощатих парканах». Ніцул-живописець не визнавав цензури й вдавався до крайнього реалізму: щойно в селі відбувались таємні речі, вони зразу ставали явними у малюнках доморощеного генія. Усе село знало хто кого зраджує чи хто у кого щось украв. З усіма витікаючими обставинами: Ніцула били, попереджали, він продовжував малювати, його знову били, годували, вмовляли, годували…
Влодко-співак був у дитинстві обдарованим хлопчиком. Але «гормональні зрушення з одного боку і родинні репресії з другого зробили свою справу: у чотирнадцять років Влодко звар’ював…». Вася Чаклун від нудьги показував фокуси, ганяв на мотоциклі, облишивши викладати фізику; узявся пити та, врешті, трагічно загинув через свої хобі. Був у Джерелеві ще один напівдивак – Абурел Нобелюк. Цей був незвичайним п’яницею, який до того ж виявився не останнім письменником і «писав вірші, п’єси і романи під прозорим псевдонімом Нобелюк».

У такому середовищі розвивав свою філософську концепцію головний герой роману Панько Людинюк. Одного дня він дійшов висновку: для того, щоб любити Україну потрібно постійно перебувати у стані загострення манії нікчемності. Тільки таке життя православно-християнського святого, якщо забрати від цього образу святість, може привести людину до вміння «любити всю цю країну».

А щодо любові до жінки, то на цій території у Панька не животіло жодної примари нормальної ідеї. Навіть філософської. А звідки їй узятись? Його кохана Магдаленка, Ліна чи пізніше просто Лєна, протягом розгортання сюжету так і не стає дієвим персонажем. Вона – відлита форма-каталізатор, використана письменником для втілення схеми фабули, не володіє динамічними якостями, не здобуває розвитку в ході перипетій тексту. З першого речення-опису цей жіночий образ однозначний і зрозумілий читачеві. Алюзія на біблійну Магдалину ще більше спрощує сприйняття. Соціальні умови застою докидають велику ложку прагматизму до й так доволі просто влаштованої психології Ліни. Навіть Людинюк не затягне цю жінку в нетрі філософування та гуманістичних ідеалів. Проте, вона не позбавлена деформованої амбіційності. Для Щастя Ліні бракує голосного імені й прізвища (Ліна фон Еккарт), гарної машини та якоїсь бізнесової діяльності, щоб щось робити. І, звичайно, «нормального мужика».

Під жодну з категорій Ліниного Щастя Людинюк не годився. Але щось таке у ньому, все ж, було. Щось таке, чого вона ніколи не могла второпати. Власне, те, з чим Панько відчайдушно боровся в собі, допомагало йому привернути увагу Ліни. Але не більше. Більше стало, коли з’явилась інша жінка – Форнарина.

Певний революційний дух (в, українців, я маю на увазі) виявляється в забороненому коханні. У випадку Людинюк – Ліна – Форнарина він проявився у наметі під час «помаранчевої революції». Коли був підготовлений автобус з курсом на Київ, вони втрьох зібрались і поїхали. Жодної логіки, перебільшення, навіть для цього жанру. «Власне, сам цей Майдан (уже з великої літери) – зовсім не в’яжеться з логікою розвитку України останніх років. Хто би міг подумати?! А сталося! Над цілою Україною, принаймні так здавалося Людинюкові, витала любов. А якщо й не над цілою, то принаймні в його наметі…».

Фарбований кінь, або Любов до кінцяЯкого кольору нитками шита патріотична любов і якого – інтимна, Панько роздивися дуже швидко. «На нього дихає історія, а він, очевидно, думає, що то вітер віє… Невже і цього разу? Бідна Україна…». І за кілька днів Майдан закінчився, політики «нагорі» передомовились і милостиво відпустили народ додому. Ліна і Форнарина виїхали різними автобусами. Людинюк залишився в столиці – підвести підсумки творчого та державотворчого життя.
Все те ж «кому життя» стає дедалі ефемернішим і заплутанішим. А після розділу «Свобода й хліб», самоусувається в закамарки нездійсненних мрій. Механізм створення партії по-українськи та механізм її введення/виведення до керівного органу держави розвіює найзапекліші патріотичні лозунги. Сіль розділу в тому, що в часи застою будь-хто, навіть напіввар’ят Григорій, міг задумати політичну силу й розпочати її створення за принципом фінансової піраміди. Тільки замість грошей, яких немає, пропонувати людям щось інше. Наприклад, жінкам – кохання (чи секс з особою керівника-месії), чоловікам – філософію нового часу (тільки не ту).

Вихід один – бджоли. Вихід другий – дихати. Перший і другий корисно поєднувати. Особливо тим, у кого на інші ліки немає грошей і сил. Тоді можна зручно вмоститися на веранді й спостерігати, як востаннє вибрикує Сузір’я кентавра, занурюючи наш світ у темряву богині Калі. Це в небесному арсеналі, а тут, на землі, є розфарбований сімома невидимими фарбами невидимий кінь підозри, який вночі підкрадається стежками наших надій, а вдень перетворюється на «брудну потворку Нессі, яка хлюпочеться на дні у келиху вина» (це вже у іншого автора). Є ще третій вихід – неймовірний – зберегти любов докінця.

10.10. 12.
Антоніна Аністратенко
СХОЖІ НОВИНИ:
Додати коментар
Ім'я:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера
Введіть код: *
comments powered by Disqus
Loading...
© 2002 - 2013, всі права захищені. Використання (повне чи часткове) матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови розміщення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на chas.cv.uа в першому або другому абзаці, відкрите для індексування. Чернівецька газета "ЧАС"