Новини
Колонка автора

Ігор БУРКУТ, політолог:

ОТРУЙНА ЗБРОЯ ПРОПАГАНДИ ОТРУЙНА ЗБРОЯ ПРОПАГАНДИНамагаючись підірвати Україну зсередини, Кремль постійно удосконалює пропагандистську зброю. На жаль, київське чиновництво своєю зажерливістю лише сприяє успіхові ворожої пропаганди, підриваючи віру простих українців у неминучість нашої перемоги. Масове розчарування у діях нинішньої влади є не менш небезпечним, ніж поразки на фронтах неоголошеної війни з Росією. Досить успішною для Кремля є ставка на використання в антиукраїнській пропаганді проросійських публіцистів з числа громадян України.

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Буковинська Маланка перетворилася у вульгарно-комічне дійство з кривляннями, ревіннями та непристойними жестами Буковинська Маланка перетворилася у вульгарно-комічне дійство з кривляннями, ревіннями та непристойними жестамиУже вкотре у Чернівцях відбувається велике дійство, яке досі чомусь називають «Маланкою». Цього разу воно повністю і остаточно загубило свою автентичність, народність і самобутність.
Маланка перетворилася у вульгарно-комічне дійство з кривляннями, ревіннями та непристойними жестами перебраних чоловіків і жінок.

Ігор БУРКУТ, політолог:

КОРУПЦІЯ РУЙНУЄ ДЕРЖАВУ КОРУПЦІЯ РУЙНУЄ ДЕРЖАВУНайстрашнішим ворогом Української держави нині є навіть не російський агресор, а корумпованість вітчизняної псевдо-еліти. На цьому постійно наголошують наші західні партнери, вимагаючи від офіційного Києва справжньої боротьби проти цього потворного явища, а не звичної імітації антикорупційних заходів. Відсутність такої боротьби ставить під сумнів саме існування нашої держави, а відтак є смертельно небезпечним для подальшої долі українського народу. До чого призводить масове невдоволення продажністю влади, демонструють приклади Ірану, де прокотила кривава хвиля народних виступів, і сусідньої Болгарії - де готується сепаратистський референдум.
Реклама
ЧАС у соцмережах

ОПИТУВАННЯ
Чи підримуєте ви АТО?
Так
Ні
Утримуюсь
Що, Де, Коли
Брифінг міського голови Олексія Каспрука сьогодні в 202 кабінеті.
«Громадянське суспільство в нових умовах: виклики, проблеми, перспективи"
Місце проведення: площа Центральна 7, конференц-зал КНТЕІ, ІІ поверх.
Реєстрація за номером телефону: 050-374-62-48 Ігор Кухарчук
в готелі "Буковина" (м. Чернівці, вул. Головна, 141) впродовж 23-24 та 25-26 січня 2018 року за участі представників Міністерства фінансів України та Проекту "Гендерне бюджетування в Україні" для представників фінансових органів міст, районів і об'єднаних територіальних громад буде проведено тренінги з питань гендерно-орієнтованого бюджетування, гендерної рівності та методики проведення гендерного аналізу бюджетих програм місцевих бюджетів.
Впродовж 23-24 та 25-26 січня 2018 року за участі представників Міністерства фінансів України та Проекту "Гендерне бюджетування в Україні" для представників фінансових органів міст, районів і об'єднаних територіальних громад буде проведено тренінги з питань гендерно-орієнтованого бюджетування, гендерної рівності та методики проведення гендерного аналізу бюджетих програм місцевих бюджетів.
в обласній державній адміністрації (каб. №418) відбудеться прес-конференція начальника управління культури облдержадміністрації Віри Китайгородської на тему: "Підсумки діяльності галузі культури області у 2017 році".
в прес-залу готелю «Буковина» відбудеться прес-конференція Анатолія Гриценка, лідера політичної партії «Громадянська позиція».
в сесійній залі міської ради скликається 48 сесія Чернівецької міської ради VІІ скликання. На розгляд засідання виноситься 52 питання.
у Чернівцях презентують книгу перекладачки, мандрівниці Ольги Мельник «Ship life. Сім місяців добровільного рабства», що вийшла у «Видавництві 21». Презентація відбудеться у Літературному целанівському центрі (вул. О. Кобилянської, 51) за участі авторки, а також журналіста, історика, літератора-дослідника, знавця тревелогів Юрія Чорнея. Модеруватиме літературознавець Інга Кейван.


Календар
«    Січень 2018    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031 
Партнери

Кияк-Януковичу: "Не чіпайте мову!"

21-08-2012, 16:29 / Коментарів: 3
Кияк-Януковичу: "Не чіпайте мову!"Президентові України
Шановний Вікторе Федоровичу!
Мене як автора 10-ї статті Конституції України непокоїть штучний та принизливий галас довкола поданого Вам на підпис Проекту Закону України «Про засади державної мовної політики», який загрожує стати бомбою сповільненої дії в нашому ще несформованому суспільстві.
Прихильники незалежності України усвідомлюють ту прописну істину , що питання державного статусу української мови має стратегічну вагу в контексті цілісності держави, її сили і здатності до відтворення загальноєвропейських і світових пріоритетів в усіх сферах життя. Слушно завершує свій експертний висновок группа вчених Київського національного університету імені Тараса Шевченка словами: «Ознайомлення з текстом проекту Закону дає підстави стверджувати, що до створення його концепції та самого викладу не залучалися вітчизняні фахівці-філологи, зокрема, соціолінгвісти та соціологи мови, оскільки, крім концептуальних ненаукових тверджень, текст також містить логічні стилістичні та пунктуаційні помилки».

Звісно, 10-а стаття Конституції України не могла деталізувати алгоритм реалізації мовної політики в нашій молодій країні. До того ж ці кроки слід робити дуже зважено, враховуючи світовий досвід та українські реалії.

Відомий демограф початку століття Артур Вірт переконував у тому, що синдромами занепаду нації є зменшення народжуваності в країні, еротизація мистецтва, схиляння перед чужим та занепад національної мови. Ніби про нашу сьогоднішню ситуацію в Україні сказано. Всі фактори мають окреме походження, але спільний сумний фінал. Тому треба негайно вживати превентивні заходи на всіх державних рівнях. Для України особливо показове явище поступової втрати позитивів української мови, штучно формованого її відставання від потреб суспільства, нереалізованості декларацій про державну її підтримку, «музейності» 10-ї статті Конституції України.

В той же час мовна політика також виступає як концентрований вираз стану економіки, суспільства, їхніх проблем та перспектив, і вона має бути тим активнішою, чим гіршими є ті стани, бо мова - не лише інструмент пізнання чи комунікації, але і впливу, як ми ще недавно ad hoc казали,- агітації. Також слушно підкреслює Максим Рильський: «Мова-не тільки знаряддя думки, а й один із чинників її».

Так само, як і політика взагалі, мовна політика виступає теж мистецтвом компромісів, проте і вона має бути єдиною в державі. Тому фіксування чи реалізація якихось регіональних особливостей, як і принципи федералізму, були б принаймні несвоєчасними, надто в нинішніх умовах «паперового» статусу державності української мови. Зрозуміло, що наявні регіональні особливості неминуче будуть пропускатися через призму згаданої статті Конституції, але над цими особливостями повинен постійно витати ореол державності тільки україської мови.

Ми плутаємо двомовність на рівні ідіолекту, котра є в цілому бажаним явищем, свідченням та інструментом інтелектуального рівня людини, та двомовність на державному рівні. До того ж для індивіда одна мова рідна, інша може бути офіційною; одна побутова, інша - мова культури; одна мова даної країни, інша-іноземна; одна-розмовна, інша-писемна. Отже, багатомовність-категорія відносна, бо в різних умовах по-різному реалізується модальність мови, різною є семантична компетенція мовця, як і різною є соціальна інтеграція двомовного індивіда. Як би там не було, але на рівні формування складних вербальних образів чи на підсвідомому рівні якусь із мов особа реалізує порівняно краще.

Взагалі, стосовно мовної політики в Україні склалася парадоксальна ситуація, коли двомовності домагаються найперше ті, хто володіє і користується на всіх рівнях лише російською мовою (!). Адже моральне право говорити про двомовність може лише особа, яка знає, поважає і у відповідних ситуаціях використовує мову титульної нації країни. До речі, це вимога першої статті Гаазького протоколу про мови в Європі, який ліг в основу неоднозначної Хартії про регіональні мови та мови національних меншин.

Віддаючи власний мовний простір на поталу чужомовним зразкам, ми втрачаємо не лише цей простір, не лише частку власної культури, але й дещицю національного єства. Аби не бути голослівним, згадаю вислів великого українського мовознавця О.Потебні: «За подібної ломки неуникненно на місці форм свідомості, які витісняються, запановуює гидота запустіння, і займає це місце доти, доки витіснювана мова не стане своєю і разом з тим не пристосується до нового народу».

А що каже світова практика соціальної диглосії? Як узгоджуються між собою ті декілька тисяч мов та діалектів, що надскладним візерунком переплелися на земній суші. Проаналізувавши на законадавчому та фактичному рівні ситуацію в більшості типових країн, що входять до ООН, доходжу загального висновку: в будь-якій країні світу офіційно декларована дво-чи багатомовність у дійсності в строгому розумінні цієї категорії не реалізується, бо на офіційних рівнях завше домінує одна(!) мова, котра поступово й перетворюється на єдину державну мову. Цікава закономірність: чим вищим є умовний рівень цивілізованості держави, тим гомогеннішою є мовна ситуація в країні. Мабуть, це найперше пояснюється довгим і тернистим шляхом історичних пошуків, в т.ч. і мовних, даної нації. Недаремно в 1928 році Міжнародне бюро з проблем освіти скликало в Люксембурзі конференцію з питань освіти, де абсолютна більшість учасників висловилась протии двомовності.

Другий висновок, який, зрештою, лінгвісти певною мірою вже робили: можна виділити дві схеми, що характеризують нині мовну ситуацію у світі: а) африканська та азійська (гетерогенна); б) європейська (гомогенна). Для першої схеми здебільшого характерне паралельне вживання інших мов (від однієї до багатьох сотень, як у Нігерії, наприклад, близько 400 мов). Друга схема характеризується явищем домінування однієї мови автохтонної більшості.

Нині в деколонізованих країнах державні органи все активніше формують мовну політику на базі мови титульної нації. Наприклад, в Алжирі, де ще певні позиції продовжує зберігати французька мова, як офіційною, так і національною вже вважається арабська мова. В Ірані державною мовою нині є лише перська мова (близько 50% носіїв); є тут і регіональні мови (азербайджанська, курдська, арабська). Державною мовою Пакистану стала мова урду (хоча вона рідна лише для 11% населення), документація паралельно ще ведеться і англійською, визнаються права провінційних мов (синдхі, пенджабі). Це, зрештою, типова ситуація в країні з кількома великими етносами та багатьма малими.

На статус мови у державі нерідко впливає сфера функціонування. Прикладом можуть слугувати Філіпіни, де за Конституцією 1973 року офіційними мовами стали англійська та піліпіно (на основі тагальської), невдалою виявилися спроба підняти до цього рівня іспанську мову.
Деякі країни пробують жорсткіше регламентувати мовний процес. Так, у Малайзії згідно з Конституцією 1957 року державною мовою стала виключно малайська (нею розмовляють 43% населення проти 37%, які користуються китайською). Зате на перехідний 10-річний період зберігалася як офіційна мова англійська. Поширені китайська та тамільська мови не отримали ніякого загального статусу. Тому з 1967 року тут єдиною державною та офіційною мовою є малайська, хоча в засобах масової інформації використовується всі чотири мови. Зауважимо, що на практиці ще має місце відносна двомовність - англійська та малайська мови. Здається, дана картина трохи нагадує ситуацію в нинішній Україні і може вважатися позитивною.

Про мовну ситуацію в країнах Америки нема особливої потреби говорити, бо в Латинській Америці домінує іспанська мова (в Бразилії-португальська). В північній Америці-англійська (крім іспаномовної Мексики). Щоправда, і в цій частині планети поступово повертаються до шанування мов своїх предків. Так, у Перу з 1975 року, поряд з іспанською, як друга офіційна мова вважається мова племені кечуа (близько 3 млн. індіанців), котра теж паралельно вивчається в школах. Такий простий уніфікований поділ зумовлений племінною розпорошеністю туземців та нищівною політикою конкістадорів та їх послідовників. Для України це не може бути прикладом.

Деякі апологети двомовності в Україні аргументують свою позицію ще й тим, що в Канаді конституційно зафіксовано дві державні мови: англійська та французька. Хочу таким опонентам нагадати, що лише в серпні 1977 року уряд, сформований Квебекською партією, прийняв Хартію французької мови. Тільки з цього часу дана мова стала фактично єдиною офіційною мовою Квебеку, потіснивши англійську, в той час, як в інших провінціях Канади спостерігається протилежна картина. Отже, ще один висновок: явище мовного федералізму не обов’язково відповідає принципам федералізації країни. Це можна підтвердити на прикладі Бельгії в Європі, де диглосія реалізується територіально (територіальне відмежування французької мови від фламандської).

Отже, яким би шляхом не розвивалася мовна політика країни, на якомусь етапі розпочинається домінування однієї мови над іншими. Головне, щоб дана мова не витісняла інші, а, вбираючи всі кращі зразки й багатство паралельних мов, зберігала їх для взаємного вдосконалення. Адже не тільки злочином, але й просто елементарною державною помилкою було цілеспрямоване нівелювання національних мов у комуністичній імперії, в результаті чого з лінгвістичного атласу Євразії назавше щезли десятки мов.

Таку долю готувала для фінської мови ще царська Росія. До речі, деякі політикани в Україні самовпевнено вказують на Фінляндію як приклад для відтворення, бо там запроваджено дві державні мови: фінська та шведська. Як же там насправді виглядає ситуація? Як відомо, до 1808 року Фінляндія входила до складу Швеції і єдиною державною мовою тут була шведська. Потім Фінляндія завойовується Росією й шведська мова позбавляється права офіційної державної мови. Не набула цього права й фінська мова, що цілком зрозуміло в умовах імперської Росії. Нині дійсно у фінській конституції зафіксовано державність як фінської, так і шведської мов. Але умовою для вживання останньої є її реальне функціонування в двомовних областях (це, як правило, на Заході Фінляндії). При тому двомовною вважається територіальна одиниця, де проживає не менше 10% населення, що репрезентують носіїв іншої мови, до того ж через кожні 10 років Державна Рада переглядає структуру й чисельність населення. І лише, коли отримані дані відповідають запровадженим нормам, то в даній двомовній території мають право на паралельне функціонування обидві мови. Але й тут мати право і скористатися цим правом - явища не ідентичні, що й підтверджує реальна мовна практика. Подібна ситуація в Ірландії, де другою офіційною мовою вважається англійська, хоча очевидну перевагу як фактично, так і чисельно (понад 3 млн. ірландців і лише 15 тисяч англійців) має ірландська мова.
А може приклад Швейцарії дає право твердити про можливість реальної багатомовності? Не більше, ніж у Фінляндії, бо в 16 німецькомовних, восьми франкомовних та двох італомовних кантонах чітко переважає відповідна мова, хоч державними тут визнають всі три мови. Певні права має і ретороманська мова, розпорошена в двох кантонах. Хто ж бував у Швейцарії, той мав нагоду переконатися, що найбільш поширеною в цій країні на практиці є німецька мова (65% населення постійно користується саме цією мовою).
Близьке до багатомовного спостерігається явище в Італії, де є три провінції, в котрих італійська співіснує з іншими мовами (сардинська в Сардинії, французька в долині Аост, німецька у Верхньому Адиджі). Лише популярність двої останніх у Європі дала їм право вважатися співофіційними мовами в цих регіонах. Але державна мова Італії все-таки, по суті, одна.

Цікавим може бути для нас приклад Іспанії, де окремі автономні області мають, крім офіційної мови іспанської, власну розмовну мову вагомої частини населення (каталонська, галісійська, баскська, кастільська). З 1985 року каталонська мова стала в Каталонії навіть головною мовою навчання. У сфері освіти треба відзначити блискуче вирішення питання відмови від двох різних шкільних систем для дітей, які мають різну рідну мову. Освіта співіснує у відповідних регіонах двома мовами. Зрозуміло ж, що головною мовою Іспанії є одна мова.

Можна зрозуміти, як зауважує профессор КНУ імені Тараса Шевченка О.І.Чередниченко, чому майже 90 % населення таких країн, як Нідерланди, Данія, Швеція, Норвегія і Фінляндія, поряд з рідною мовою вільно володіють і спілкуються англійською, але жоден громадянин цих країн не ставить питання про надання англійській мові офіційного статусу. Не кажучи вже про те, що обсяг загальної інформації у сучасному світі англійською мовою дорівнює 86%, а російською, до речі, лише 0,04%. Мабуть, досить шукати анологій чи виправдань. Висновок лежить на поверхні: на візітівці нашої країни для світової спільноти має бути написано: «Державна мова-українська». Якщо ми – країна. А може, когось Україна не влаштовує? Це вже інший бік проблеми, і вона має вирішуватись іншими засобами, які перебувають за межами науки. Взагалі, створюєтьс я враження, що певні сили в Україні прагнуть використати мовне питання для нагнітання пристрастей у суспільстві з метою досягнення вузькоегоїстичної, політиканської мети, відволікання уваги державних органів і громадськості від вирішення невідкладних завдань державотворення, економіки, культури, науки, соціального захисту.
Невдячна справа робити передбачення, але, принаймні, знаходити та пропонувати оптимальний варіант варто. Тим більше, якщо він підказується виявленою практикою та історичним досвідом інших країн. В цілому простежуються два наступні загальні етапи мовної політики в Україні: 1) відродження та всебічне утвердження української мови як єдиної державної, надаючи можливість використання інших мов у місцях компактного проживання національних меншин (це може тривати 15-20 років, тобто, період одного покоління); 2) згодом окреме вирішення мовної ситуації в регіонах, де рішення приймається з урахуванням етнічної картини, можливо, й через референдум та потім закріплюється конституційно. Але такий референдум може проводитися тільки на регіональному рівні – інакше що скажуть чверть мільйона румуномовних на Буковині при мізерній кількості росіян у цьому краї або майже 200 тисяч угорців Закарпаття? Або до чого двомовність у чисто україномовних регіонах (наприклад, Тернопілля, Прикарпаття)? У цьому саме полягає цивілізованість, європейськість, демократизм і загальнонаціональність мовної політики задля рівноправ’я.

Зрештою, статистика й динаміка мовної політики в Україні чітко зафіксовані в ст.10 нашої Конст итуції. Це оптимальний варіант. Бо на фоні державності української мови гарантується вільне використання та захист мов національних меншин. Бо українська нація, як рідко яка інша, на собі відчула, що значить національна дискримінація. Бо ми розуміємо, що багатство полягає в різноманітності. Бо ми знаємо, що людина досягає найбільшого злету в атмосфері рідної мови. «Деда ена» - «Мова моєї мами»,- так назвали свій буквар грузини. Недаремно ж писав наш славетний психолог та педагог К.Ушинський: «Коли мова, якою починає говорити дитина, суперечить природженому її національному характерові, то ця мова ніколи не матиме такого сильного впливу на її духовний розвиток, який мала б рідна мова. Ніколи не проникне в її дух і тіло, ніколи не пустить такого глибокого коріння, яке обіцяло б багатий пишний розвиток». Отже, це в інтересах самої України, її тисячолітньої мови, яка володіє всіма вартостями найвідоміших мов світу. Для українців вона найкраща.
Як автор реалізованого проекту 10-ї статті Конституції, закладаючи постулати цієї статті, орієнтовані на європейську традицію та світовий досвід, я намагався окреслити та визначити головні болючі точки з питань мовної політики нової України. Хочу завважити, що сьогодні на всіх рівнях, в усіх сферах життя громадяни України, а найперше політики, намагаються висловити своє бачення мовної політики, не усвідомлюючи, наскільки тонкими і складними є її механізми. У нас немає не лише досвіду її реалізації, а й фахівців даної сфери. Це було обумовлено егоцентристською політикою Москви, коли мовна політика маргінальних регіонів не мала переспектив та й узагалі будь-якої санкції. Сьогодні в Україні обізнані в царині мовної політики лише лічені вчені-лінгвісти. Всі інші ведуть мову з позицій популізму або політичних провокацій.

Відомий сучасний європейський фахівець професор М.Райнер твердить, що мовна політика базується на трьох китах: 1) освіта, 2) засоби масової комунікації, 3) фахові мови, насамперед терміносистеми. Отже, коли в царині освіти мовна політика ще сяк-так реалізується і животіє, то у сфері ЗМІ українська мова повністю витісняється, а офіційне запровадження українських терміносистем для фахових мов на європейському рівні, по суті, ще й не розпочиналося і державою не стимулюється. Звідси шалений брак україномовних підручників з технічних дисциплін та фахової комунікації українською мовою.

Звісно, мова – найочевидніша ідентифікаційна ознака нації. Проте, ще ніде, принаймні, в Європі не вдалося реалізувати гасло «одна нація – одна мова» (хіба що в ізольованій Ісландії). Зрештою, як і милий конституційний намір про запровадження в державі дво-чи полімовності.
Реальність залишає домінуючий простір лише для однієї мови. Ще відомий соціолінгвіст Ч.Фергюссон переконував у тому, що в ситуації диглосії статус двох мов різний; це здебільшого зумовлено тенденційністю їх вживання у різних сферах життя. Наприклад, мова А вживається на професійному рівні, мова В – в побуті. Тоді мова В поступово втрачає престижність, домінуюча мова А витісняє В і від В відмовляються носії. Додам до цього: першою типологічною відмінністю між мовою та діалектом є власне повне домінування мови у сфері фахової комунікації, у сферах науки й техніки.

Виходячи з мовленого вище, можна запропонувати загальну картину реалізації мовної політики в Україні, поступовість якої витікає із другого та третього абзаців 10-ї статті Конституції України. Перша визначальна вимога – «Державною мовою в Україні є українська мова». Будемо вважати, що, принаймні, на декларативному рівні вона зреалізована. Друга – «Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Тут роботи ще непочатий край. Отже, давайте спершу зреалізуймо дану конституційну вимогу й лише потім приступимо до втілення третьої вимоги – «В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України». А далі можна говорити й про поширені мови світу. Водночас з обуренням зазначу:»Не можна при цьому аргументувати кількістю російськомовних українців!». Це юридично безглуздо та історично аморально. Інакше ми погоджуємося з наслідками репресій, заборон, валуєвського та емських указів, хуторянських резервацій всього українського. Це жертви й не беруся їх звинувачувати.

Наведу кілька рекомендацій для поступового втілення згаданих абзаців 10-ї статті Конституції України.
1. Перші 3 роки життя громадянина України - аура рідної мови в сім”ях;
2. Дитсадок – рідна+українська мова;
3. Школа – іноземна з ІІ класу, українська – з І класу; вчителям української мови та літератури надбавка до зарплатні; в школах стимулювати діяльність гуртків з популяризації української культури, відзначати дні та важливі дати української історії та культури, поглиблено вивчати історію України;
4. Обов’язковий іспит (тест ) з української мови до вишів (принаймні, на певний період); у вишах додаткові акценти на українську культуру, філософію, культуру української мови;
5. Всі предмети у професійних навчальних закладах читаються українською мовою, крім фахових дисциплін кафедр іноземних мов та лекційних курсів іноземних професорів;
6. Для всіх фахових мов та відповідних підручників формуються українські терміносистеми, які пропонуються водночас для бізнесу, фірм, офісів, установ, адміністрацій;
7. До війська повертається єдина державна мова;
8. Стимулювати продукування та поширення української кінопродукції, якісного мистецького продукту, залишити обов’язкові титри до фільмів з удосконаленням української мови, створити пільгові умови для українських мистецьких колективів та артистів;
9. Створювати за рубежем інформаційно-культурні українські центри.
10. У Верховній Раді, в державних установах вживається українська мова; в майбутньому в органах місцевої влади після реалізації наведених тут умов допускається паралельне використання в даній територіальній одиниці мови достатньо репрезентованої національної меншини (не менше 20%).
11. Перед виборами кандидати в депутати подають сертифікат вишу чи уповноваженої освітньої установи про знання української мови; це саме стосується і державних чиновників при прийомі на роботу;
12. Вказівники на дорогах пишуться державною мовою; в окремих випадках паралельно може вживатися англійська мова, а в місцях компактного проживання меншин – відповідна їхня мова. Під компактним проживанням розуміється населений пункт з не менш як 20% присутності іншого етносу.
13. Вивіски не установах, крамницях, рекламах пишуться українською мовою; в місцях компактного проживання меншин допускається паралельне написання їхньою мовою; надписи іноземними мовами можна допускати лише за умови окремої та постійної платні;
14. Із Проекту Закону « Про засади державної мовної політики» можна використати окремі статті, які не суперечать Конституції України та пропонують можливе використання в окремих сферах мови національної меншини за місцем компактного проживання в населенному пункті з не менш, як 20% її присутності; остаточне рішення приймається місцевим референдумом; пропоновані відсотки дозволяють уникнути вавілонського стовпотворіння мов у деяких регіонах. Саме цей відсоток має бути визначальним за умови проведення такого опитування. Але в усякому разі слід вести мову про терит оріальну одиницю а не цілий регіон (область), оскільки вже нині лунають заклики до проведення альтернативного референдуму як протесту проти нав”язування якоїсь іншої мови в даному населеному пункті. Незаперечною залишається істина про те, що в Україні нема жодного регіону (області), де компактно проживала б якась національна меншина. Тут можна говорити хіба що про окремі територіальні одиниці (населені пункти). Такий підхід буде не лише справедливим, але й фінансово значно менше витратним.

Звісно, це лише окремі штрихи - пропозиції, які ще мають обговорити та деталізувати фахівці з мовної політики. Це вже тема майбутнього, можливо й недалекого.
Насамкінець закликаю носіїв українського слова не впадати в летаргічний космополітичний сон, бо можемо не прокинутися. Нація не народжується в стогоні, культура не з’являється на уламках історії. Мова – базова категорія нації. Нам треба бути непохитними патріотам і, отже, повноцінними громадянами. Патріотами вкраїнської мови, бо, «мова – дім мого буття» (Гайдеггер).
Пане Президенте, скоро свято Незалежності України…

З повагою,
народний депутат ІІ скликання,
автор тексту 10-ї статті Конституції України,
професор Київського національного університету
імені Тараса Шевченка,
доктор філологічних наук Кияк Тарас Романович
СХОЖІ НОВИНИ:
21 серпня 2012 22:05 - Знаючий з написав(ла): в матеріалі
Кияк Т. був простим членом однієї з 4 комісій з пошуку компромісів щодо проекту Конституції 1996 року - щодо мови, приватної власності на землю, символики та статусу АР Крим. Керевником комісії з питань мови був Іван Попеску - саме він (Іван) доповідав про 2 (ДВА!) компромісні варіанти щодо 10-ої ст. (дивись стенограму засідань ВР України 26-27.06.1996 р.). А Кияк був простим членом цієї комісії, а не автором! Це так, для правди!
22 серпня 2012 11:42 - Назар Гудима з написав(ла): в матеріалі
Президент Украіни не патріот це по перше по друге ПРОФФФЕСОР НЕЗРОЗУМІЄ що тут написано по третьє що пані Герман Ківалов Колісніченко і ім подібні скажуть ПРОФФФЕСОРУ то він і зробить
22 серпня 2012 14:45 - Песиміст з написав(ла): в матеріалі
Нажаль в державі перемагає не розум, не логіка, не порядність- а перемагає наука- арифметика. Люмпена більше, він цього не читає, він подібних обирає. А промахи депутатів 1992-1996 років виходять сьогодні нам боком...
Додати коментар
Ім'я:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера
Введіть код: *
comments powered by Disqus
Loading...
© 2002 - 2013, всі права захищені. Використання (повне чи часткове) матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови розміщення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на chas.cv.uа в першому або другому абзаці, відкрите для індексування. Чернівецька газета "ЧАС"