Новини
Колонка автора

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Війна престолів містечкового політикуму. «Народний Фронт» і «Рідне місто»: два чоботи - пара Війна престолів містечкового політикуму. «Народний Фронт» і «Рідне місто»: два чоботи - параУ Чернівцях розгорівся скандал. Першими почали роздувати його журналісти. Вони звинуватили Максима Бурбака, голову фракції «Народний Фронт» у верховній раді, у тому, що він хоче приватизувати приміщення на вулиці Сковороди у Чернівцях. Бурбак дійсно зробив спробу отримати приміщення на 216 м кв. по вул. Сковороди, 1 під офіс партії та для своєї громадської приймальні.

Ігор БУРКУТ, політолог:

ЗАМИРЕННЯ ЧИ ЗАМОРОЖЕННЯ КОНФЛІКТУ? ЗАМИРЕННЯ ЧИ ЗАМОРОЖЕННЯ КОНФЛІКТУ?Третій рік поспіль триває війна на Сході України, що гальмує розвиток нашої держави і висмоктує її соки. Переважна більшість українців прагне миру, але не будь-якою ціною. Натомість агресор вимагає нашої капітуляції, щоб зберегти Україну під своїм контролем. Європа і США стомилися від невирішеності цього конфлікту, а Москва розраховує на послаблення їхньої допомоги українцям. В її інтересах - замороження ситуації.

Петро КОБЕВКО, Заслужений журналіст України:

Чернівці облуплені. Вулиця Ольги Кобилянської, 5, 7, 12 Чернівці облуплені. Вулиця Ольги Кобилянської, 5, 7, 12Вулиця Ольги Кобилянської - одна із найстарших у Чернівцях. І бере свій початок з давніших часів, ніж її назвали Панською. Перші будинки тут були ще у ХVІІІ столітті. І називалася тоді вулиця Молодіївською. Напевне, інших ще не було у напрямку села Молодія Глибоцького району. Тоді назвали її так, аби люди напрямок могли визначити. Тобто цією дорогою треба їхати, аби до Молодії дістатися.
Реклама
ЧАС у соцмережах

ОПИТУВАННЯ
Чи підримуєте ви АТО?
Так
Ні
Утримуюсь
Популярне за тиждень
Що, Де, Коли
в приміщенні обласної універсальної наукової бібліотеки ім. М. Івасюка (вул. О. Кобилянської, 47) відбудеться вечірка "Культурний шок в бібліотеці"
Емоційна допомога


Календар
«    Вересень 2016    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930 
Партнери

"Він завжди був готовим на подвиг"

14-01-2016, 14:02 / Коментарів: 0
"Він завжди був готовим на подвиг"Батьки героя-кіборга Олександра Боднарюка запевняють, що з втратою сина назавжди втратили й самих себе.

Молодший сержант Олександр Васильович Боднарюк народився 14 вересня 1979 року в селі Пригородок Хотинського району Чернівецької області, невдовзі сім`я переїхала до сусідніх Анадол. Ріс разом зі старшою сестричкою Наталею, яку дуже любив. Закінчивши загальноосвітню школу, вступив до Хотинського сільськогосподарського технікуму на факультет механізації. Отримав диплом інженера-механіка. Але розпочати роботу за спеціальністю одразу по закінченні навчального закладу не вдалося – хлопця призвали на строкову військову службу. Служив у Національній гвардії України, у десантно-розвідувальній роті спеціального призначення.

По завершенні служби працював на станції техобслуговування автомобілів, їздив на роботу за кордон, займався бізнесом. Одружився. У 2010 році народилася донечка Анастасія.

Бачачи складну ситуацію на сході України, вирішив добровольцем піти в зону проведення антитерористичної операції. Захищав Донецький аеропорт. Возив підкріплення, забирав поранених. Загинув під час виконання бойового завдання 20 січня 2015 року. Тривалий час вважався зниклим безвісти.

Ідентифікований за результатами ДНК-експертизи у червні 2015 року . Похований у рідному селі 18 червня цього ж року. Указом Президента України № 553/2015 від 22 вересня 2015 року "За мужність, самовідданість і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі" нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) та пам`ятними медалями.


…Сашко був молодшим сином у родині Василя та Ольги Боднарюків. З дитинства вирізнявся особливою ввічливістю, чесністю та добротою. У школі старанно вчився, займався спортом. Був душею компанії не лише однолітків, а й старших за віком учнів. Перша вчителька Сашка пригадує, як ще змалку хлопчик швидко і вміло, навіть не залучаючи дорослих, завжди залагоджував непорозуміння, що почасти виникали між його приятелями. «Ану, хто тут перший розпочав?», - запитував у учасників конфлікту чи суперечки, і вони одразу відверто розповідали, хто винен. І, як правило, одразу мирилися…

Ще у шкільні роки Олександр почав неабияк цікавитися технікою. Саме тому пішов вчитися на інженера-механіка до сільськогосподарського технікуму. Знав, що такий фах у житті конче стане в нагоді, як би не склалося його майбутнє. Будучи студентом, хлопець часто приїжджав додому і ніколи не цурався хатньої роботи. Мати Ольга Іванівна зізнається, що завжди тішилася синовій старанності та працелюбству: він вмів і прибрати, і їсти приготувати, і консервації на зиму заготувати, і на городі все довести до ладу, і навіть корову подоїти. Та настільки майстерно з усім цим вправлявся, що навіть у сестри Наталі так не виходило. Спливли роки навчання. З великою відповідальністю сприймаючи необхідність виконання свого обов`язку перед Батьківщиною, Сашко сам пішов до військового комісара проситися на строкову службу. «Все треба робити вчасно», - казав згодом рідним. Не за роками розсудливого і серйозного хлопця спортивної статури військові без роздумів скерували до десантно-розвідувальної роти спеціального призначення Національної гвардії України. І він з честю виправдав покладені на нього сподівання, проявивши себе на службі винятково з позитивного боку. Батько та мати гордилися сином, отримуючи численні подяки від командування.

А потім хлопець зустрів своє кохання. Невдовзі одружився. Найдорожчим подарунком долі стало народження донечки Настусі, яку молодий батько обожнював до нестями і постійно прагнув дати їй усе найкраще. Отож дівчинка завжди мала гарний одяг та чудові сучасні іграшки, що сприяли її всебічному розвитку.
…Олександр не розмовляв з рідними про події в Криму, сподіваючись, що все скоро закінчиться. Навіть коли вже розпочалися бойові дії на Сході, він, як і більшість українців, не хотів вірити, що це серйозна війна. Але бачачи, що жорстокі бої все більше розгоряються та призводять до численних жертв, молодий чоловік, не чекаючи повістки, вирішив добровольцем іти захищати від ворога Україну, свою донечку, батьків, земляків.

"Він завжди був готовим на подвиг"


Упродовж тривалого часу Олександр проходив навчання у Львові. За цей час кілька разів приїжджав додому. Часто телефонував. Про те, що їх з побратимами відправляють в зону АТО, батькам повідомив.

У розмовах по мобільному молодий чоловік завше заспокоював рідних, запевняючи, що все у нього добре, навіть коли це було не так. Просив надміру не турбувати його - мовляв, не на курорті ж перебуває. Ольга Іванівна наставляла сина, аби не рвався на передову та беріг себе. Він жартома запитував: «А що, триматися позаду?» «Та ні, - відповідала мати, - ти краще тримайся середини… Бережи себе, ми тебе любимо, дуже чекаємо…» Це вже пізніше рідні дізналися, яким героїчним був їхній Сашко. Як він відремонтував-змонтував стареньку попередницю БМП, як доставляв до Донецького аеропорту провізію, як, ризикуючи власним життям, під шаленими обстрілами знавіснілих «сепарів» вивозив з аеропорту поранених побратимів-кіборгів…

А 12 січня він сам зв`язався з батьками: «Дивіться сьогодні новини». І вони побачили свого бійця по телевізору - на машині МТЛБ, на якій виднілася досить специфічна назва - «Бандит». Сашко був без каски, і мати одразу стривожилася - чому, адже ж холодно. «Ви б тоді мене не одразу впізнали», - відповів син.
І батько, Василь Олексійович, і мати, і сестра Наталя з сім`єю навіть не здогадувалися, що ця картинка з їхньою найріднішою людиною у військовому строї назавше, ніби вічний «стоп-кадр», залишиться у їхній пам`яті. Бо саме тоді вони востаннє бачили Олександра живим.

19 січня пані Ольга зателефонувала синові між 9-ою і 10-тою ранку. Рингтон «Нас ждет огонь смертельный …» болем відізвався у серці стомленої чеканням повернення своєї дитини матері. Захотілося навіть попросити змінити цю музику, але чомусь не наважилася. А син, повідомивши, як зазвичай, що все у нього добре, розпитував та розпитував неньку про свою кровинку-донечку. Чи виросла його Настуся, чи згадує про нього. А ще цікавився, яке у неї волоссячко. Чи Таня (дружина) вчасно підстригає його. Бо ж він так сумує за своїм маленьким сонечком, найдорожчим за все на світі дівчатком... Але тут - побратими. І татко мусить бути на війні, аби вона, проклята, не прийшла до їхнього порога…

Останній дзвінок від Олександра пролунав 20 січня о 10.20. А вже опівдні, ніби передчуваючи непоправне, рідні знову почали набирали його номер. Але абонент уже не міг прийняти їхнього дзвінка…

Вони телефонували впродовж усієї ночі… Намарне. Так було й наступного дня, 21 січня. 22-го пішли до військкомату. «Ніхто нічого не знав, - плаче Ольга Іванівна. - Навіть дати його відправлення у зону АТО. Ми почали шукати: телефонували по всіх лікарнях, госпіталях. Кидалися до друзів по службі, волонтерів, писали Президентові, військовим. Зв`язалися навіть із прес-секретарем «головного» ДНР-рівця Захарченка, сподіваючись, що Саша потрапив у полон…

Врешті на дзвінок батьків відгукнувся один з бойових побратимів: «Саня загинув». Рідні не повірили: «А ти бачив його тіло?» - «Ні, мені казали». Нічого конкретного не могли почути рідні й від командирів. «Немає тіла - отже, живий. У полоні - отже, повернеться», - роїлися тривожно-обнадійливі думки. «Аеропорт впав, - пригадують батьки Сашка Боднарюка жахливі миті свого життя. - Через два дні туди запустили волонтерів. Ми знову зверталися в штаб, на «гарячу лінію», телефонували командирам, товаришам, батькам, у котрих на війні пропали діти. Паралельно дізнавалися, що Саша багато разів через день їздив в аеропорт, возив підкріплення, боєприпаси. Що був контужений. У зоні АТО (чи це була Дружківка, Піски чи інші населені пункти рідним не повідомляв) їздив на ЗІЛ-130, був ведучим колони. А потім ЗІЛ вийшов з ладу і він пересів на стареньку МТЛБ. Побратими і командири казали, що він повсюди був першим. Що всім допомагав, що з пекла вивозив поранених. А тепер…

Кого діставали з-під завалів терміналу, знімали на відео. Жахливі кадри, та Сашка серед тих хлопців не було. Мати у відчаї намагалася «навести» волонтерів на слід сина: «Має бути десь бойова машина з написом «Бандит», там він може бути».
Цю машину, перекинуту люком донизу, знайшли аж у березні. За словами військового, який дивом залишився живим з цілого екіпажу, там був і молодший сержант Боднарюк.

Але поки що для рідних і для загалу він значився безвісти зниклим. Родина жила надією, що Сашко знайдеться. Та й екстрасенси, до яких зверталися, в один голос стверджували, що він живий. Що не сам, що разом з кимось звідкись виривається, а вирватися не може. Було відкрито кримінальне провадження, працювали слідчі. У батька та матері брали зразки ДНК, тричі проводили експертизи - у Дніпропетровську та в Запоріжжі. Чекали, вірили, сподівалися.

15 червня 2015 року у вікно оселі Сашкових батьків залетіла пташка і розбилася. Обоє угледіли у цьому недобру звістку, але боялися навіть словом обмовитися. І тут з Чернівців зателефонувала слідча, просила приїхати. Вона повідомила про збіг ДНК на 99,99%. І що останки їхнього сина зберігаються у Дніпропетровську. Батько привіз їх додому, і 18-го червня героя поховали на сільському цвинтарі. Бойові побратими й тоді розповідали батькам, яким безстрашним і мужнім був їхній син. Справжнім лідером, другом, героєм, готовим на подвиг будь-якої миті. На своєму «Бандиті» він вивіз з аеропорту майже всіх поранених. Але родина впевнена, що щось на якомусь етапі служби пішло не так. Бо не таким вони виховали сина, аби він просто так здався, аби міг допустити загибель. Він мусив бути живим, мусив врятувати тих, хто був поруч. Мусив повернутися до них та, найперше, - до свого малесенького янголятка - Настусі, схожої на татуся, мов дві краплі води. Як зовні, так і вдачею.

Попри свій вік - а невдовзі дівчинці виповниться 6 рочків, - вона по-дорослому оминає розмови про татка. Але дітям пояснює, що він - Герой. Що воював за неї, за всіх них та… за тітку Наталю (його старшу сестру).

Сьогодні на знак вдячності від побратимів славному Герою відкрито меморіальну дошку у військовій частині в Дружківці, котра дислокується поблизу Донецького аеропорту та від земляків - у школі, де він навчався. Саша Боднарюк посмертно нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня, пам`ятними медалями. Але мати й батько вважають, що цього замало. Вони клопотатимуть про вищу нагороду. І хай там що, досі вірять, що жахіття війни скоро закінчиться і Саша повернеться. Та ревно моляться за нього Всевишньому.
Наталія БРЯНСЬКА



СХОЖІ НОВИНИ:
Додати коментар
Ім'я:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера
Введіть код: *
comments powered by Disqus
Loading...
© 2002 - 2013, всі права захищені. Використання (повне чи часткове) матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови розміщення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на chas.cv.uа в першому або другому абзаці, відкрите для індексування. Чернівецька газета "ЧАС"