 |
РАБИ - НЕ МИ!
" Ти добре, синку,
проживеш,
Як знатимеш, куди ідеш,
Те ще зумієш - там, де став, стояти так,
щоби не впав"...
Відсвяткували 12-річчя Незалежності Української держави. Здавалося б, нарешті світ почув, що ми державно відродилися...
Але ж за нас здавна писали нашу історію чужі люди. І нині "виручають" нас ті ж "данайці" ... На правдивій історії України-Руси, від Княжої доби - до гетьманської республіки, без кріпацтва, було поставлено крапку Переяслав-ською угодою від 1654 року: про державність немов забули.
З того часу "данайці" зі своїми дарунками не забували привчати наших предків бути вдячними "спасителям". А в 1775 році Катерина ІІ знищує Запорізьку Січ та насаджує кріпацтво.
Залишкам козацтва доводилось то боронити імперію від ординців, то на малярійних болотах будувати північну столицю "старшого брата"...
Минулась імперія, відгриміли революції. Український народ чи не найбільше потерпав від імперської сваволі.
Можна з болем пригадати зведені нанівець спроби повернути державність Україні у 1917-1921 роках. Після Конституції Пилипа Орлика позичати розуму в "старших братів" не було потреби. Але хіба "старший брат" міг дозволити "молодшому" вольницю? І геноцид українців не припинявся ні після Першої світової, ні потім. А по Другій світовій сягнув небувалого розмаху. Виселяли безбожно українців, а натомість поселялись "визволителі".
Після здобуття 1991 року Незалежності на кожному кроці відчувається їхнє "опікунство", адже за їхніми забаганками ми повинні бути залежними від енерґоринку, від московського віро-сповідання. Росія вже навіть друкує нам книжки українською, підручники з історії! Чи не напрошується тут питання до нашого Міністерства освіти за апробацію узаконення такого неподобства? Хіба не наше завдання навчати молодь? Вона ж бо не знає. Телевізори, комп'ютери всього не дадуть. А Україна поки що випуск книжок та фільмів історичної тематики пустила на самоплив...
Нині мені 78 років, 10 з яких - відсидки, потім 5 - невиїзду без будь-яких громадянських прав за ст. 54-І а, і 11 - за "зраду" Батьківщини. І даремно було доводити суддям абсурдність вироку.
Відбував покарання в системі ......... радянського простору, з яких 90% - на Колимі, в зоні Буту - чичагу, що в перекладі значить "Долина смерті". Цей сон жахів почався 1945 року.
1947 вивозили всю родину. Там, в тайзі, могили діда і бабусі...
Лише у 1958 році з сім'єю, створеною на Колимі, повернувся до рідних берегів. Довідався, що "дідизна" - дім по вул. Київській, на той час ще не був націоналізований". Так називали переведення приватного майна, відібраного за судовим вироком.
Нам же з дружиною у прописці відмовили. Тоді прописували лише "благонадійних".
Довелось їхати на примусове поселення в Горлівку, що на Донеччині, аж на 22 роки.
Та поклик тіней предків 1982 року привів нас знов на Буковину, де ледь змогли прописатись ... у молдавському селі.
Західні землі споконвіку ряс-ніли українською популяцією, про що свідчило існування Шипин-ського воєводства на Буковині. Проживали тут українці під різними державами: хто під поляками - того "полячили", хто під Автрією - німечили, мадярській навчали. Що вже говорити про Велику Румунію? Там навіть у платних нужниках вивішували таблички "Ворбіць нумай романешти!" Так буковинці ставали поліглотами.
Мені пощастило народитися у сім'ї освітян і правників, у якій прищеплювались закони честі і поваги до книги. Вже на 15-у році я смакував Донцова, анітрохи не бентежило те, що він - росіянин. Він мені подобався, як провісник незворотнього. Адже мені до Другої світової рік довелось жити на Великій Україні, та я вже відчував щем за землею пращурів наших.
... Тоді, одразу після приєднання Буковини до радянської України, було арештовано і розстріляно разом з дружиною двоюрідного брата матусі Василя Готинчана, хоч вони числилися провідними комуністами краю.
Ходила оповідка, що наша буковинська горлиця Ольга Кобилянська, зустрічаючи делеґацію красного письменства України того ж 1940, обнімаючи Корнійчука, дякувала за визволення від румунського ярма. При тому, щиро хрестячись, побожно мовила: "Тільки не приведи, Боже, більшовиків"...
Через рік знову звернувся до Донцова, бо не тільки мені той рік був незрозумілим і не один я ходив схвильованим від вислову "України немає, але ми можемо її створити у нашій душі". А потім моєю молитвою стали слова: "Здобудеш Українську державу або згинеш у боротьбі за неї". Ці слова стали кредом наступних поколінь борців за волю України.
Внаслідок тієї боротьби утворилась наша держава, визнана всією планетою, і свою історію вона повинна писати сама, щоб не вивчати її з препарованих текстів.
Комусь дуже зручно бачити нас довічними рабами. Зайди, пригріті нашим добром і щирістю, спекулюють на цьому і готові писати "нашу" історію, щоб молоді цікавіше "балділось" від дискотек, бойовиків і трилерів, шлягерів і комп'ютерних ігор.
Дожилися до того, що на міжнародних змаганнях з футболу при виконанні українського Гімну нашим спортсменам начебто соромно, приклавши руку до серця, подати голос.
Не можу заперечити, що нове має право на існування - і ком-п'ютери потрібні в нашому житті. Але вічні цінності залишаються. Без істинного патріотизму держави не збудувати.
Пора вже усвідомити, що кожен народ має право на національну незалежність почерез державність.
Це аксіома, процес неминучий. Усвідомлення цього повинно сприйматися як найцінніше надбання.
с.Мамаївці.
Ярослав АЛЬБОТА
|
|
|
|
|
