 |
ПIД ПАРТИЗАНСЬКI КУЛI
Майже щодня з Iраку приходять повiдом-лення про дiї тамтешнього руху опору. Напади на американськi патрулi, пiдриви нафтопроводiв, диверсiї на дорогах - весь арсенал партизанської вiйни застосовують тi iракцi, якi не погодилися з окупацiєю їх країни переможцями у вiйнi проти Саддама Хусейна. З кожним днем зростає пiдтримка борцiв з окупацiєю в iракському суспiльствi - адже американцi поводять себе з мiсцевим населенням досить брутально i людей це обурює. Вже у самих США виголошуються думки про те, що вiйна в Iраку не закiнчена, просто вона пере-йшла у партизанську фазу. Поки що важко зрозумiти, чого ж насправдi прагнуть бiйцi iракського опору - реставрацiї скинутого полiтичного режиму чи лише припинення iноземної окупацiї й утворення власного уряду без Саддама i його прибiчникiв.
Так само непросто зрозумiти i характер руху опору, його соцiальну базу. Одна рiч, коли боротьбу органiзовують офiцери спецслужб та армiї колишнього режиму, iнша - якщо за зброю береться народ i створює повстанську армiю для захисту своєї батькiвщини. У другому випадку йдеться про стихiйнi виступи, якi невдовзi можуть набути й органiзованого характеру. Дехто вважає, що американцi вже зiткнулися з органiзованою силою, яка лише починає свої дiї з тим, щоб їх поступово нарощувати. Iншi оглядачi заперечують наявнiсть єдиного центру опору i розглядають диверсiйнi акцiї як спонтаннi та розрiзненi. У будь-якому випадку говорити про повну перемогу американцiв та їх союзникiв у Iраку не можна. Доки не затримано Саддама Хусейна i його найближчих соратникiв, доти не варто говорити про те, що вiйну повнiстю виграно. Не виключено, що колишнiй диктатор втiк за кордон: у одного з його наближених осіб при арештi знайшли декiлька бiлоруських паспортiв на iм'я важливих саддамiвських чиновникiв.
Насторожує декiлька фактiв. По-перше, величезна армiя Саддама нiби розчинилася у повiтрi, не вчинивши гiдного опору американцям. На руках населення лишилося багато зброї, яку можуть використати сили опору. По-друге, окупацiя не принесла вiдчутного покращення життя простим iракцям, чимало з них лишається без роботи i засобiв для iснування. А це штовхає людей в обiйми тих, хто закликає до боротьби. Нарештi, все бiльше iракцiв вiдчувають себе приниженими на власнiй землi, де хазяйнують окупанти. Все це не сприяє стабiлiзацiї в країнi, котра ще недавно була ареною бойових дiй.
Американська та британська армiї у вiдкритих боях швидко розбивали вiйська противника, котрi використовували застарiлу зброю i тактику. Але вiйна з партизанами вимагає зовсiм iнших знань i навичок, нiж має реґулярна армiя, пiдготовлена для боїв з рiвноцiнним противником. Партизани i повстанцi уникають прямих боїв, вони наносять миттєвi й несподiванi удари iз засiдок i вiдразу вiдходять. Їхнє головне завдання - деморалiзувати противника, залякати його i примусити до вiдступу. Класичним прикладом таких дiй є Афганiстан. Вiдплатна акцiя американцiв та їх союзникiв, що носить назву "антитерористична операцiя", ведеться там вже не перший рiк, а особливих результатiв ще не принесла. В її ходi втрати несуть не лише американцi й британцi, але й вiйськовики iнших країн НАТО. Нещодавно загинула група нiмецьких вiйськово-службовцiв, автобус з якими пiдiрвав смертник-шахiд.
Перемогти партизанський рух важко, американцi знають це з власного досвiду. Пам'ять про поразку у В'єтнамi ще збережена у людей старшого поколiння. В'єтнамськi партизани отримували значну допомогу вiд СССР i Китаю, iракськi же можуть розраховувати на пiдтримку iсламських фундаменталiстiв. А допомога з-за кордону має велике значення для успiшної боротьби. Недарма в антипартизанськiй тактицi важливе мiсце належить iзоляцiї руху опору вiд зарубiжних джерел постачання i пiдтримки. I все ж головне у нiй полягає у позбавленнi партизан пiдтримки мiсцевого населення. Судячи з усього, окупацiйнi сили в Iраку якраз i готуються до ведення широмасштабних антипартизанських дiй. Як це робиться-показує приклад Чечнi. Постiйнi зачистки населених пунктiв, заманювання партизан у пастки, рiзноманiтнi провокацiї проти них, не кажучи вже про полювання на групи бойовикiв i бої з партизанськими загонами.
У таке пекло вiдправляється українська бригада, яка разом з поляками повинна розташуватися у районi мiж Багдадом i Басрою. Чиї iнтереси захищатимуть нашi хлопцi в далекому Iраку? Контрольованi олiгархами засоби масової iнформацiї описують принади такої експедицiї: Україна пiдтвердить, що є стратегiчним союзником США i отримає вiд переможцiв у вiйнi певнi матерiальнi вигоди. Але контракти на вiдбудову зруйнованих вiйною iракських мiст та поставки iракської нафти принесуть великi грошi тим самим олiгархам, а не простому люду. Вiдмиватися вiд "касетного скандалу" (що є одним з основних завдань вiдправки нашої бригади) повиннi окремi особи, а не весь народ. Солдатам же доведеться ризикувати своїм життям задля того, щоб користь вiд цього отримували iншi. Українськi миротворцi добре показали себе у рiзних куточках планети i здобули чималий авторитет серед колєґ з iнших країн.
Але дотепер вони виконували волю свiтового спiвтовариства, сприяючи наведенню ладу в Боснiї i Герцеговинi, в Косово або в Сьєрра-Леоне. Українцi допомогали лiванцям вiдновлювати нормальне життя, розмiновуючи їхнi поля, ангольцям - вiдбудовувати зруйнованi під час громадянської вiйни мости та дороги. Але в Iрак наших хлопцiв Органiзацiя Об'єднаних Нацiй не запрошувала. Там господарює НАТО, у той час як леґiтимне право розпочинати мiжнароднi миротворчi операцiї має лише Рада Безпеки ООН. Вона ж не приймала рiшення про проведення такої операцiї в Iраку...
Навряд чи українськi вiйсько-вослужбовцi мають бажання опинитися пiд кулями iракських партизан, захищаючи чужi iнтереси. На такий крок їх штовхає безвихiдь. У нашiй країнi скорочуються Збройнi сили, десятки тисяч колишнiх захисникiв Вiтчизни втрачають улюблену професiю. Тi ж, хто лишається в армiї, отримують дуже низьку зарплату в порiвняннi iз зарубiжними колєґами. А в Iраку навiть рядовий солдат-контрактник матиме цiлком пристойну платню (за вiтчизняними мiрками, звичайно). Тому i просяться туди, незважаючи на реальну небезпеку.
Ситуацiя в Iраку залишається непевною i навряд чи хтось зможе точно спрогнозувати розвиток подiй у цiй країнi. У разi розгортання партизанської вiйни на її теренах все бiльше рiзних сил у свiтi намагатимуться вiдстоювати там свої iнтереси. Україна також втягується у вир великої полiтики, що ведеться навколо великої нафти. Шкода лише, що українцям у цiй грi вiдведено традицiйну роль всiх слабких i недостатньо самостiйних. Роль виконавця чужої волi, котрий iде пiд кулi у вiйнi, яка йому зовсiм не потрiбна.
Ігор БУРКУТ, політолог,
кандидат історичних нау
|
|
|
|
|
