Новини
Колонка автора

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Ольга Кобевко: «Депутати – це не раби на фазенді Івана Мунтяна» Ольга Кобевко: «Депутати – це не раби на фазенді Івана Мунтяна»Депутат Чернівецької обласної ради Ольга Кобевко виступила на сесії з різкою критикою буковинської влади. Однаково дісталося як Фищуку, голові ОДА, так і Мунтянові, голові облради.

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Сміття політичне у Чернівцях Сміття політичне у ЧернівцяхПолітика в Україні – це велике і смердюче сміття. Воно одних виносить на вершини, інших кидає у політичну безодню. Ще недавно мер Львова Андрій Садовий вважався єдиним конкурентом Порошенкові на виборах президента України. І тут з’явилося сміття. Воно не тільки у Львові, а й по всій Україні похоронило рейтинги Садового і викинуло його на маргінал політики.

Ігор БУРКУТ, політолог:

МАНІПУЛЮЮТЬ ІСТОРІЄЮ МАНІПУЛЮЮТЬ ІСТОРІЄЮВпродовж багатьох років Польща виступала в Європі адвокатом України. Нині ситуація різко змінилася: низка польських політиків почала вимагати від нашої держави змінити політику національної пам'яті й прийняти той варіант історії українсько-польських відносин, який сучасна Варшава вважає "єдино вірним". А цей варіант дивним чином майже збігається з історичними стереотипами, що проповідує путінська Москва...
Реклама
ЧАС у соцмережах

ОПИТУВАННЯ
Чи підримуєте ви АТО?
Так
Ні
Утримуюсь
Популярне за тиждень
Що, Де, Коли
Щотижневий брифінг міського голови Олексія Каспрука відбудеться
сьогодні 18 грудня о 16 годині в 202 кабінеті міської ради.
у Чернівецькому центрі розвитку місцевого самоврядування (вул. Університетська , 20) [b]обговорюватимуть реформу децентралізації в Україні. [/b]
в Чернівецькій обласній Філармонії ім. Д. Гнатюка відбудеться урочистий фінальний захід Року відзначення на Буковині 500-річчя Реформації за участі представників крайової влади.
за ініціативи Чернівецької міської організації ВО «Свобода» та фракції ВО «Свобода» у Чернівецькій міській раді (зала №105) буде проведена зустріч заступника Хмельницького міського голови свободівця Андрія Бондаренка з громадськістю міста Чернівці.
Тема зустрічі - озвучення практики розвитку міських структур міста Хмельницького для покращення якості життя його мешканців «Міський публічний простір як родзинка регіону. Успішний Хмельницький – успішна область».
Центральна площа,1, сесійна зала скликається позачергова сесія міської ради щодо подолання вето міського голови по земельним ділянкам.
21 грудня 0 18:30 в органному залі відбудеться святковий концерт В очікуванні Різдва.
в холі офісного центру КОЛЬПІНГ за адресою вул. Гонти 20 відбудеться тренінг з невідкладної допомоги..
З собою мати зручний одяг, гарний настрій та бажання навчатись!
За додатковою інформацію звертайтеся за телефонами:
тренер Олександр 050-580-37-12 , Ігор 050-438-30-80,( kolping12345@gmail.com) або пишіть на сторінку заходу https://www.facebook.com/events/714227068783358/?active_tab=discussion
Для участі, обов’язково зареєструйтеся за посиланням: https://goo.gl/j1SV9h


Календар
«    Грудень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031
Партнери

Я знала, на що йшла

8-12-2011, 13:57 / Коментарів: 0
Я знала, на що йшлаЗв’язкова УПА Віра Ванчак народилася у 1926 році в селі Чирневе Мостиського району тоді ще Дрогобицької області. В її родині дітей змалку виховували в національному дусі і намагалися дати їм добру освіту. Батько Іван Ванчак обирався до австрійського уряду, був особисто знайомий з І. Франком. Брат Віри навчався у Львові, сама ж вона – у Торговій Школі в Перемишлі. Спогадами про роки, проведені в підпіллі, зв’язкова УПА поділилася з журналісткою ЗІКу.

– Розкажіть, як Ви стали зв’язковою?

– Спочатку я вступила в ОУН. Це сталося 1942 року під час мого навчання в Торговій Школі в Перемишлі. Один з наших викладачів, прізвище якого було Длябога, був великим патріотом, кожну лекцію починав з привітання «Слава Україні!». Він всіх виховував в національному дусі, тож багато тих, хто вчився в Торговій Школі були в ОУН. Все в нас було відкрито, нічого не приховувалось. Ми їздили на могили, розповсюджували агітаційну літературу по селах. Одягали сільський одяг, щоб не було підозріло, брали повний мішок якогось зілля, а всередині ховали листівки. Одного разу йшла в Судову Вишню до ще однієї зв’язкової Марії Мелешко, несла цілий мішок листівок. На мості побачила військових, то ми швиденько зайшли в стодолу, де зберігалися снопи, розв’язали їх і сховали всередину листівки, а потім той сніп поклали на сам низ під іншими. Але потім батько Марії знайшов ті листівки, і почав її сварити за те, що вона має зв’язок з підпіллям. Ніхто не знав про нашу діяльність в підпіллі, навіть родичі.

А в УПА я вступила уже в 1943 році, була зв’язковою Крука. Справжнє прізвище Андрій Шот, ми з ним були односельці і він покликав мене до себе зв’язковою.

– А як проходив вишкіл зв’язкових?

– Це відбувалося в Мостиськах. Ми мали там таємну хату. На вишколі нам розказували, як себе поводити. Треба було добре знати німецьку мову і стенографію. Коли німці могли когось захопити, слід було одразу прикидатися, що ви між собою не знайомі, щоб нікого не видати. В одязі в кишенях були прорізані поздовжні дірки, коли ти бачив, що тебе переслідують, викидав естафету непомітно з кишені на дорогу і переходив на інший бік. Ми повинні були бути готові, що нас от зараз зловлять. А не так, що або зловлять, або не зловлять. Ми мали знати, що ми завжди є в небезпеці, завжди її очікувати. Бо коли вже небезпека є реальна – ти вже нічого не зробиш. Ніколи ні з ким не розмовляти про підпілля. Навіть з родичами і близькими. Єдині розмови, які можна вести – то роз’яснювати людям їхню історію, нагадувати, що вони є українці. Курси організовували викладачі Торгової Школи – Шуфляд, Децик і Шоп’яний. Також Децик і Шуфляд організували курси санітарок. На них вчили робити перев’язки і навіть діагностувати апендицит. Часто було так, що приходили по лікаря з міста, зав’язували йому очі, привозили туди, де переховувались поранені, він проводив операцію, і з зав’язаними очима його відвозили назад.

– Чи допомагало підпіллю місцеве населення?

– Нам допомагали священики. Всі священики були з нами. Часто ми збиралися в церквах, після завершення відправи. Щоб не привертати занадто великої уваги. Також нам допомагали продавці магазинів. Майже всі продавці працювали на підпілля і були пов’язані зі зв’язком. Оскільки в магазини заходило багато людей, ми могли почекати, поки вони вийдуть, і потім передавати естафети. Це було безпечніше, ніж приходити до когось додому.

– Розкажіть, як Вас арештували?

– Це було у 1945 року. Мене послали до Львова, загримували, щоб ніхто не впізнав. За мене тоді визначили нагороду 2000 рублів. А був один працівник театру Заньковецької Коба Мар’ян, він багато допомагав підпіллю. Допомагав, коли когось треба було загримувати. Коли я йшла своїм селом, ні батьки, ні односельці мене не впізнавали.

Приїхала я з тою естафетою до Львова і першу ніч заночувала у свого брата, який навчався у Львові. Він теж допомагав підпіллю, передавав ліки, купував для нас лампи, якими передавали сигнали. Але він теж не знав про всю мою діяльність в підпіллі. Перший день поїхала шукати зв’язкового, ми повинні були зустрітися в Зимній Воді. Там був маленький базар, він мав бути взутий в кирзові чоботи, одягнутий в шапку навиворіт і тримати в руках трилітрову банку молока. А я мала підійти до нього з пляшкою, ніби купую молоко. І при цьому мала передати йому естафету. Першого дня його там не було, то я нічого ще не запідозрила. А на другий день, повернувшись до Львова, на Привокзальному вокзалі купила собі поїсти. І тут мене упізнав агент. Не знаю, як він міг мене впізнати. Я була загримована, нафарбована, навіть змінений колір волосся. І в мене були два імені – Віра і Єва. І отой агент каже до мене: «Віра?» Я мовчу, ніби то не до мене. Я знала, навіть якби то був хтось, кого я знаю, коли я на завданні, то не відзиваюся ні до кого. Тоді він знову: «Єва? А ти що тут робиш?» Я далі не зізнаюся, кажу: «Я вас не знаю». А він далі ходить за мною і каже: «Навіщо ти так помалювалася? Я тебе все рівно впізнав». Тут я стала тікати від нього, бігла по вулиці і викинула в сніг естафету, перейшла на інший бік. Але мене все рівно спіймали, сказали: «Ви арештовані». Але я вже так спокійно їм відповідаю: «Добре. А за що?», бо знаю, що біля мене естафети вже нема, а значить нікому я вже не зашкоджу. Хоч всі, хто раніше попадався, говорили все на мене. Бо знали, що мене не зловлять.

Вони відвели мене в тюрму на Лонцького. Слідчий мене спитав: «Де ти вплуталася? В тебе тільки починається життя, а ти попала?» А я йому відповідаю: «Що я попала? Я нічого не роблю. І в мене є документи, що я не Ванчак, а Дишель Пелагея Іванівна». Тоді слідчий влаштував очну ставку, з тим, хто продав. Це був наш сусід Василь Козиняк. Він і за Польщі продавав людей, і за німців, коли прийшло УПА, його вислали в Німеччину, але з приходом радянської влади він повернувся і вже продавав людей росіянам. На очній ставці він сказав, що я Ванчак, а не Дишель. Після очної ставки мене посадили в 12 камеру. То була така маленька комірка, в якій можна було тільки сидіти, навіть лягти не можна було. Всіх тримали в камерах по багато людей, а мене в маленькій і саму, щоб добре налякати. На кілька днів залишили в спокої, а потім водили на допити.

Випитували, де я у Львові була, в кого ночувала. А я кажу, що цілий тиждень ночувала на вокзалі. У мене завжди були з собою три хустки. Я їм сказала, що для того, щоб мене на вокзалі не впізнали одягала спочатку одну хустку, потім іншу. То по-одному її зав’яжу, то по-іншому. І тут вже самі офіцери почали між собою сваритися – один до одного каже: «Ты смотри сколько там наших людей, она целую неделю спит, а вы никого не видите». А ще я сховала сумку в камері на вокзалі. Ми завжди так робили, коли приїжджали в якесь місто, то на випадок, що можемо попастись, завжди залишали якісь речі в камері схову, щоб нікого не видати. Сказала їм номер, вони пішли і справді принесли мою сумку. Проте все рівно мені не повірили, спитали: «А де ж ти була раніше?». Я і кажу, була у знайомих за адресою Оборона Двірця, 18. А там і справді жили мої знайомі – Калужні їхнє прізвище, в яких я інколи залишалася ночувати. Але на той час вони вже виїхали зі Львова, будинок стояв порожній, то ж я знала, що нікому не зашкоджу. Сказала, що приїхала до своїх знайомих, але оскільки вже їх не застала, не мала де подітися і ночувала на вокзалі. Вони спитали: «А що ж ти робила в тих Калужних?». Я відповіла, що працювала домогосподаркою, оскільки мама мене вигнала з дому, а ми з мамою так домовились. Вона це все казала і агентам, коли вони приходили додому мене шукати.

– А куди вас повезли після тюрми на Лонцького?

– Потім мене повезли в Судову Вишню, в КПЗ. Там була очна ставка з трьома людьми, які мене знали. А в стінах камери були підслуховуючі апарати. Ми про це знали і вдавали, що перший раз одні одних бачимо. Питали одна одну за що тут сидимо.

Потім мене перевезли до Мостиськ. Спершу посадили в одиночну камеру, а потім до мене підсадили одну дівчинку з Манівської Волі. Їй було 13 років, ще дитина, і вона встигла сказати на допиті, що разом з братом носила упівцям їсти. Я кажу їй: «Дитино! Що ти говориш!» і питаю: «А тобі мама дозволяла упівцям їсти носити?» А вона каже: «У мене немає мами. Тільки мачуха». Тут я і подумала, що ситуацію можна врятувати. І кажу їй: «Скажи наступного разу на допиті, що мачуха тобі їсти не дає, не любить тебе, а ви з братом кажете, що несете їсти упівцям, а самі йдете за село і їсте ту їжу». Вона так сказала, і через день її відпустили. Вона ще тиждень переховувалася в моїх родичів, і її мачуха ні разу не прийшла до неї, поки вона сиділа в тюрмі. А коли слідчі побачили, що ми з нею виходимо з однієї камери, то перемовились між собою: «Ну, якщо вона з Ванчак сиділа, то вже нема чого її допитувати, та вже її навчила». А я кажу: «Та я взагалі її не знаю. Звідки ти, дитино?».

От в Мостиськах вже мене били. Був такий слідчий Баронкін, то він і кабелем бив, і ногами, по обличчі дуже бив, плював. До нього приходила його дівчина, то вона теж мене била. Водили на слідство і вдень, і вночі по декілька раз.

В Мостиськах до мене підійшов стрибок (охоронець в тюрмі. – ЗІК). Прізвище в нього було Іваночко. Сказав, що він від Крука, просив, щоб я розказала, хто мене видав і за що я була затримана. Але я нікому не довіряла. Пізніше Іваночко приніс перстень від Крука, і тоді я зрозуміла, що він працює на нас. Розповіла, як і за що мене затримали, але просила, щоб Кузиняка не вбивали і нічого йому не робили, бо в нього багато дітей. Її послухали. Згодом Кузиняк продав ще людину, яка займала в УПА високу посаду і його таки вбили.

Мене далі продовжували водити на допити, далі продовжували бити, і одного разу так побили, що я 7 місяців пролежала в лікарні. Слідчий бив мене і казав: «Відіб’ю тобі і печінку, і нирки, будеш знати, як зв’язуватися з бандерівцями». Але я не боялася. Вирішила собі, що двох смертей все рівно не буває. Я ж знала, на що йшла. Для мене головним було те, що я нікого не продала і через мене нікого не посадили в тюрму. Всю свою молодість провела в лікарнях, через ті допити. Після лікарні і тюрми все рівно тримала зв’язок з підпіллям.

Ще коли лежала в лікарні, там мені розказали, що коли в 1941 втікали руські, то у тюрмах на Замарстинові та на Лонцького було зроблено дуже, дуже багато фотографій, щоб були докази знущань над людьми. Ті фотографії закрили в три трилітрові банки, і замурували в підвалі церкви Юра. Але потім, вже за радянських часів, завгосп церкви Юра знайшов ті банки і передав в службу безпеки, як такі, що шкодять Радянському Союзу.

– Чи спілкуєтесь Ви зараз з кимось з тих людей, які були з Вами в підпіллі?

– Так, ми всі продовжуємо ходити на збори членів УПА, спілкуємось між собою. Навіть ходить одна знайома з Перемишля, з якою ми разом вчились.

Розмовляла Ольга Князевич,
для Західної інформаційної корпорації
СХОЖІ НОВИНИ:
Додати коментар
Ім'я:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера
Введіть код: *
comments powered by Disqus
Loading...
© 2002 - 2013, всі права захищені. Використання (повне чи часткове) матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови розміщення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на chas.cv.uа в першому або другому абзаці, відкрите для індексування. Чернівецька газета "ЧАС"