 |
КВІТАМ, ЯК І ЛЮДЯМ, ПОТРІБНА ВОЛЯ
На фото: Олександр Федорук,
Петро Яковенко,
Мирослав Лазарук
під час відкриття виставки
у Чернівцях 1999р..
Більше року персональна виставка заслуженого діяча мистецтв України, видатного живописця Петра Яковенка живе самостійно у столиці. За цей час вона експонувалася у Музеї історії Києва, Шевченківському національному комітеті, Дитячій академії мистецтв. І, нарешті, минулого тижня її відкрито на Подолі, в колишньому "будинку Мазепи", а нині - Музеї гетьманства. Мені поталанило разом з автором побувати на відкритті усіх виставок. Кожне з них по-своєму приваблювало. Найсвіжіша експозиція була особлива.
Музей якраз напередодні відзначив своє десятиріччя. І його директор Галина Ярова не приховувала радості: подібна експозиція у них - вперше. Хвилювалися. Адже робіт представлено майже півсотні. Хотіли їх усіх розмістити у не такій уже й великій залі. Історична будівля, де, за припущеннями, у 1763 році її відвідував останній кошовий отаман Запорізької Січі Петро Калнишев ський, не зовсім пристосована для експонування живописних полотен, та картини Петра Яковенка вписалися там, більше того, як на мене, заговорили до глядача новими несподіваними барвами, підкреслюючи свою позачасовість, справдешність. У гетьманському контексті творчість Петра Максимовича набула особливої значимості. Одна з робіт, подарованих митцем музеєві, назавжди залишиться в експозиції і нагадуватиме про нинішню виставку.
Під час її відкриття згадав про давній приїзд Яковенка до Києва з Риги, де до 1981 року він мешкав після закінчення війни. Тоді художник нав'ючився кількома десятками полотен, щоби показати їх землякам, поділитися радістю творчих відкриттів. Та у Спілці художників йому не дозволили їх навіть розгорнути. Про виставку й мови не було. Бо - не наш, не член Спілки…Так і повіз на чужину своїх неприйнятих на рідній землі діточок. Але доля виправила цю давню похибку глухонімих чиновників від мистецтва - протягом останніх семи літ Петро Максимович виставляв роботи, крім згаданих залів, ще у Національному худож ньому музеї та Національному музеї Тараса Шевченка, де шанувальники його творчості побачили, крім нових картин, ще й ті, які зберігаються у Чернівецькому художньому музеї. До того його твори побували у Сполучених Штатах Америки. Навряд чи навіть столичні живописці зможуть похвалитися такою продуктивністю. І це - в неповних дев'яносто літ!
До мистецтва Петро Яковенко прийшов аж у тридцять років, переживши голодомор 1932-1933 років на Черкащині, де народився у селі Синиця в родині столяра, воєнне лихоліття (після закінчення Вінницького військового училища пройшов усю війну піхотинцем. Закінчив її у чині майора під Кенігсбергом). Його чекала висока військова кар'єра. Та він раптово подав у відставку, власноруч змайстрував художницьке причандалля і почав учитися малювати. Передувало цьому лиш те, що написав додому листа з проханням, аби надіслали Біблію і "Кобзар", бо його книжки загубилися під час війни. Вони й спрямували його шлях до мистецтва.
Після відвідин вищих навчальних закладів зрозумів, що не того там навчають. Тому вирішив здобувати освіту самотужки. Досі переконаний: неправильно побудована освіта у мистецьких навчальних закладах України. Дитині нав'язують і знання, і бачення духовного світу, але не вчать самостійно мислити.
Ризька "школа" 50-60-их років була дещо відмінною від української, але також не відзначалася особливою прихильністю до чужинців. Працюючи в основному то двірником, то кочегаром ночами, Яковенко у такий спосіб вивільняв час для малювання, якому і віддавав усього себе. А ще - двічі на рік обов'язково їздив у Карпати на пленери, обійшов усі перевали на Закарпатті, піднімався на найвищі вершини. Скрізь його супутниками були картон, фарби і пензлі. Всі його роботи зроблені з натури. Тому й не меркнуть з часом, як і сама природа, тому досі дихають свіжістю, вражають самобутністю.
Тільки на схилі віку зважився він на повернення в Україну. Доля привела його у Чернівці. Тут і почалося його справжнє визнання. Хоча стверд жувати, що у Прибалтиці його не визнавали, теж не можна. Його роботи потрапляли на виставки, деякі з них відібрали навіть до Японії, бо відчули у них дух справжнього укра-їнця, великого художника. За вишиваним рушником, вишнями і куманьком пульсує щира душа і велике серце людини, яка не розгубила на чужині своїх національних рис. І коли один з професійних українських журналів якось необережно кинув фразу, що тільки у 80 років людина відчула себе українцем, це найбільше образило Петра Максимовича. Бо він ніколи і ніде себе кимось іншим не мислив. Легко зараз метушливо декларувати свою приналежність до українства, нічого конкретного при цьому не роблячи для його утвердження. В середині минулого століття це було чинити встократ важче. Та Яковенко був і залишається таким.
Його мистецтво і традиційне, і новаторське водночас. Про це, зокрема, говорив на відкритті виставки у Музеї гетьманства академік Олександр Федорук, який чи не найбільше постарався, аби столиця дізналася про Яковенків живопис. Він використовує для написання природу, людину, та водночас прагне вивільнити їх від умовностей пейзажу, натюрморта, портрета.
- Хіба квітка не хоче волі? - із запитання починає П.Яковенко. - То чому ми закріпачуємо її вазою, глечиком? Нехай вона живе на волі. Тільки тоді вона танцюватиме, виспі вуватиме, житиме на полотні, як і на землі.
Якщо поглянути на еволюцію творчості Яковенка, то неодмінно прийдеш до висновку, що уся вона справді підпорядкована цьому гаслу - вивільненню художнього образу від традиційних банальних рамок. Тому не завжди однозначно можна сказати, що малює він - пейзаж чи натюрморт. Бо рамки свідомо розмиті. Бо насправді то не так важливо для художника, куди суттєвіше - колір. Він має говорити сам за себе, створювати настрій, будити думку.
Серед багатьох сотень художникових робіт, завершених і задуманих, маю улюблені. Це - "Півники", "Таночок", "Жнива", серія карпат ських водоспадів, портрети "Карбівничий", "Горянин", "Автопортрет", "Едельвейс"… Об'єднує їх присутність світла, що не вміщається у дерев'яних рамах, а розливається через край. Це світло здатне лікувати тебе, напувати ласкою і добротою. Воно всепроникне і всепоглинаюче. До яких залів не потрапляли б роботи Яковенка, вони здатні перевтілювати їх, наповнювати аурою, насиченою станом душі художника.
Якось несподівано відкрив для себе роботу, якій і сам художник не надавав особливого значення. На ній - великий червоний дзбан, яких уже тепер ніде на знайдеш, бо вийшли з моди, їх замінили інші предмети. Та художник зумів увіковічити простий ужитковий предмет. Завдяки чому? Мабуть, тому, що у цьому дзбані віддзеркалилося півсвіту, дивовижного, не збереженого, уже втраченого. Присмак втрати притаманний багатьом творам живописця. Але він не гірчить, не пече, а швидше закликає берегти все довкола, уважно вдивлятися в очі оточуючому світові, адже він - не вічний. Увіковічити його може тільки людина.
На багатьох Яковенкових виставках побував. Усі запам'ятовуються, бо справді позначені чимось особливим. Та є серед них і такі, яких ніколи не забути. Якось Петро Максимович запросив мене на відкриття експозиції у гімназію, де навчається його внучка Оленка. Картини вивісили прямо в коридирі. Спершу подумав, чи доречно таке робити. Адже живопис вимагає до себе відповідного ставлення, якщо хочете, певної поваги. Та коли побачив шкільний коридор з Яковенковими роботами, був вражений. Бо це вже не був коридор, а виставкова зала, яка заговорила до всіх лагідною, ненав'язливою мовою. Подумав, це тільки до мене так вона промовляє. Помилився. Бо діток ніби хтось підмінив, вони уважно роздивлялися кожну роботу. А потім закидали художника запитаннями. Різними і серйозними. Справжнє мистецтво володіє великими чарами, здатне розкривати очі на прекрасне. В одній з книг відгуків прочитав зізнання маленької дівчинки: "Боже, як довкола нас багато прекрасного. Нам залишається тільки помічати його". Це - про творчість Петра Яковенка, про незвичайну творчість, яка ще не сповна поцінована в Україні та поза її межами. Та я вірю у вищу Господню справедливість. Вірю, полотна Петра Максимовича побачать світ і він стане від цього кращим, досконалішим. Бо він, як і художникові квіти, прагне насамперед волі і справедливості.
Мирослав ЛАЗАРУК
|
|
|
|
|
