 |
БЕРЕЖИ ВАС, БОЖЕ, ЧЕРНІВЦІ
Вже рік минув з дня трагедії, яка сталась по вул. О. Кобилянської. Влада казала: розуміємо всіх, цінуємо кожного. Будинок не відбудували, навіть не розібрали, що загалом було і не потрібно. Компроміс завжди є, але чиновники вибирають найзручніший для себе шлях. У готелі „Київ" і досі живуть люди, які постраждали від обвалу. Чи треба згадувати, скільки разів вони пускали „SOS", аби уникнути трагедії; у відповідь - комісія за комісією для "галочки". Нічого не допомогло і трагедія продовжується. Рік 2003 мав стати для них висновком для вирішення наболілого, але не став, і, певно, вже не стане. А чи робиться для них щось взагалі?
Судіть самі: люди, позбавлені комфортабельного житла і всього майна, мешкають в номерах приблизно на 12 квадратних метрах разом по двоє-троє , з електричними приладами, домашніми тваринами. Даруйте, що все в один рядок, але так воно і є. Моє відвідування припало якраз на обід, тож сходами розливались аромати нересторанної їжі. Трохи згодом ґаздині вимикали свої електричні плити і вибачались за незручності. Та хіба в тому їх провина?
ГЕЗЕНКО Надія Петрівна, мешкає в готелі рік в маленькій кімнатці, де вміщається ліжко, холодильник, стіл і два стільця. Все. Розповідає, що замість зруйнованої квартири загальною площею 81 кв. м., у якій жінка прожила 36 років, їй запропонували "тимчасово відселитися" у кімнату (певно, на думку чиновників, більш зручну), що має 15 кв. метрів, прогнилу сантехніку і знаходиться десь на околиці міста. За словами пані Надії, вона майже погодилась але приїхав син і переконав не робити цього.
ОЛЕКСІЄНКО Марія Кирилівна втратила того страшного дня чоловіка. Каже, чула лише, як він декілька разів скрикнув „рятуйте!" і замовк. Як з'ясувалось згодом - навіки. Його знайшли лише о сьомій годині вечора. Її та доньку врятувало диво. Як і тих людей, які мали відчинити магазин о восьмій ранку, але, на щастя, спізнились на роботу.
Пані Марія теж не погоджується на переїзд, щодня ходить дивитись, як просувається робота в колишньо му помешканні, яке вона й досі вважає своїм.
ВОТКІНА Галина, яка мешкає в готелі разом з матір'ю (дітям дали окрему кімнату), каже, що ні в якому разі не погодиться на переїзд в оселю не рівноцінну тій, що у них була, (їхня загальною площею 105 кв. метрів). Вона теж щодня ходить на місце свого колишнього проживання і дивується, що ті "добрі люди", отримуючи такі шалені гроші, і половини роботи не зробили. Каже, що за таку оплату вона б вже сама пішла розбирати будинок і, певно, зробила б це швидше. До неї приєднується ГІТОВА Тетяна Казимирівна, яка додає, що не переїде в іншу оселю, бо нема нічого більш постійного, ніж тимчасове (саме тимчасове відселення їм наразі пропонується).
До речі, щодо роботи будівельників. Зі слів мешканців, вона оцінена у 30 грн. на день. Кошти, які виділялись на те, щоб розібрати будинок, вже використані. За словами Олексія Рябоконя начальника УКБ департаменту містобудування та земельних відносин, на 22 червня цього року будинок планували здати в експлуатацію, але не здали, грошей тепер в бюджеті - нуль, а щось заявляти - зайве.
24 відбулась зустріч потерпілих від обвалу з головою Ленінської (щезни назво!) паном Пазюком. Розглядали 3 питання:
1. Чому при оплаті праці у 30 грн. на день працівники нічого не роблять?
2. Коли будуть визначені строки здачі будинку в експлуатацію?
3. Коли потерпілі від обвалу отримають компенсацію?
На поставлені питання пан Пазюк, за словами мешканців, відповісти не зміг, а тому розмова швидко закінчилась.
Напередодні у мене відбулась розмова з Василем Гуралем - начальником відділу обліку, начальником відділу обліку, розподілу та бронювання житла, в якій він наголосив, що ті 4 сім'ї, які отримали квартири, цілком задоволені. Сьогодні, ще 2 сім'ї звернулись з заявами про надання їм житла, арґументуючи це тим, що, по - перше, їм набридло жити в готелі, по - друге, квартири, які вони вибрали, досить пристойні, рівноцінні втраченим і цілком їх влаштовують. Його слова підтвердила колишня мешканка будинку по вул. Кобилянській - їй дали рівноцінну квартиру на вул. Івана Франка, що повністю її влаштовує. Трохи згодом вона переїде в нову оселю.
Думаю, ті три питання, на які так важко було відповісти пану Пазюку, влада згодом вирішить, якщо не забуде. Таке теж буває. Стомлені від життя в готелі люди прагнуть єдиного - нормального житла. Зрозуміло, цим 50 відсотків проблема вирішується, що, можливо, допоможе забути про компенсацію, у виплату якої вже ніхто з потерпілих від обвалу не вірить.
Вікторія ПАВЛЮК
|
|
|
|
|
