 |
ПШИК
Українська політична опозиція зникла, розчинилася, як дим у чистому небі. У Шевченківські дні на святому для кожного українця місці її речники пообіцяли провести наприкінці травня такі масові акції, яких ще наша держава не бачила. І не побачила, бо замість проанонсованої "народної революції" вийшов черговий пшик. Коли нічим закінчувалася масштабна акція "Україна без Кучми", то лідери опозиції хоча б намагалися пояснити народу, чому не змогли досягти перемоги. На цей же раз взагалі промовчали, ніби нічого й не сталося. Інакше, як плювок в обличчя тих, хто донедавна вірив опозиціонерам, таку поведінку розцінити не можна. Народ прощає політикам багато, але неповагу до себе простити не зможе, і про це варто пам'ятати.
На жаль, остаточно виявилося, що і діюча влада, і опозиційні вожді - це звичайні близнюки, для яких народ є лише сірою масою, котру, за їх поняттями, не тільки можна, але й треба цинічно використовувати у власних інтересах. Простий люд вкотре елементарно "кинули" і навіть не вибачилися перед ним. Розгублені люди питають один у одного: що ж діється в опозиційному стані? Невже когось там купили, а інших залякали? Відповіді знайти неможливо ні в засобах масової інформації, контрольованих виконавчою владою та олігархами, ні в тих нечисленних виданнях, які декларують свою опозиційність. Коли ж нема достовірної інформації, то лише народжуються плітки та поголоски, котрі добрим людям і переповідати не личить. Громадськість повинна знати правду про те, що діється у світі вітчизняної політики, інакше все більше людей відвертатимуться від всього, що хоч трохи віддає політикою. Аполітичним суспільством легко маніпулювати, навіюючи його членам ту поведінку, яка вигідна владі.
Політика одночасно є і сферою суспільного життя, і складним мистецтвом. А мистецтво вимагає таланту. Якщо його немає, то править балом суцільна бездарність. На поверхню випливає безлиця сірість, до того ж надзвичайно амбітна та зажерлива. У сучасній Україні вона періодично влаштовує видовища, нагороджуючи себе різноманітними побрякеньками, дипломами та іншою мішурою. Нормальні люди, побачивши чергове збіговисько самозакоханих нездар на своїх телекранах, негайно переключаються на іншу програму, бо дивитися на бундючні пики і порожні очі опереткових персонажей не вистачає сил і здоров'я. Ще недавно альтернативою подібному видовиську були мітинґи опозиції, де можна було побачити розумні обличчя і почути свіжі думки. Шкода, що все це відходить у минуле. Всеукраїнська акція "Повстань, Україно!" завершилася травневим пшиком, і замість громадянського протесту, спроможного кардинально змінити стан речей на краще, країна отримала незрозуміле мовчання політиків, котрі називають себе опозиційними.
Підняти народ і повести за собою - лише частина справи. Треба ще чітко визначити цілі й добре підготуватися до їх досягнення. Інакше легко звести людей на манівці, а потім відповідати перед ними за власну безпорадність. Найгірше буває, коли недосвічених "поводирів" втемну використовують справжні майстри залаштункової політики. Як правило, в Україні масові акції протесту завершувалися тихо і мирно, якщо не згадувати вже давніх березневих ексцесів, за котрі декілька членів УНСО дотепер відбувають покарання. А історія містить чимало прикладів того, як людей піднімали на маніфестації, а потім кидали у відповідальний момент.
Сумно уславився 9 січня 1905 року священик Георгій Гапон, який повів велику масу народу до царя з петицією, а біля Зимового палацу мирну маніфестацію розстріляли царські солдати. Гапон у "криваву неділю" врятувався, але невдовзі був покараний революціонерами...
Не хотілось би згадувати подібні факти, бо ситуація в сучасній Україні, на щастя, дуже далека від становища у царській Росії напередодні вибуху першої російської революції. Але ім'я "піп Гапон" стало загальним, коли говорять про людину, яка завела когось у халепу й покинула напризволяще. Здається, подібні "лаври" не дають спокою й декому з наших сучасних політиків, що дуже голосно декларують свою опозиційність. А самі, здається, ведуть торг з владою, намагаючись подорожче продати ту саму псевдоопозиційність. Скільки таких "героїв" вже перебігло під крильце вчорашніх політичних супротивників, і почувається там досить-таки затишно.
За останні два роки опозиція декілька раз програвала. Але спочатку робила це з честю, попередньо вступивши у відкритий і нерівний поєдинок з могутньою силою, котра для самозахисту вдавалася до жорстких заходів. Тому до опозиції у суспільстві й ставилися з повагою, і поразка не відштовхувала від неї прибічників, лише загартовувала їх. Цього разу програш вийшов ганебний, без двобою і протистояння. Скоріше подібний на повну і беззастережну капітуляцію. Після таких поразок важко відроджувати повагу та симпатії у суспільстві - у багатьох людей лишився гіркий осад у душі й недовіра до вчорашніх кумирів. Люди питають: а чи варто міняти одних нездар на інших? Травневий пшик підтвердив, що проблеми з політичними талантами мають не лише нинішні можновладці, але й їхні опоненти. Криза жанру виявилася фатальною - коли нічого нового політична сила не може запропонувати громадськості, їй необхідно або оновлюватися, або сходити з арени. Старий набір вичерпано повністю, необхідно створювати щось нове і привабливе. Пшику не потрібно.
Ігор Буркут
|
|
|
|
|
