Новини
Колонка автора

Петро КОБЕВКО, журналіст:

У селі Лашківка Кіцманського району відбуваються бойові дії з використанням вибухових предметів У селі Лашківка Кіцманського району відбуваються бойові дії з використанням вибухових предметівВійна між головою сільради Борисом Нечаєм, депутатами та підприємцями триває у Лашківці та Витилівці не один день і уже не перший рік. Бойові дії то загострюються, то стихають, але не зникають.
У ніч на 8 серпня Лашківському сільському голові спалили автомобіль «Мерседес-Віто».

Ігор БУРКУТ, політолог:

НАПЕРЕДОДНІ ВАЖЛИВИХ ЗМІН НАПЕРЕДОДНІ ВАЖЛИВИХ ЗМІНПутінські вибрики Заходу остаточно набридли, і він вдався до рішучих кроків. США запровадили нові санкції проти самого Путіна та всього його оточення. Їхнє майно і фінанси, що переховуються на Заході, можуть бути заарештовані, якщо власники не доведуть їхньої легальності. Велика Британія також запроваджує нову практику, яка дозволить конфісковувати нажите кримінальним шляхом майно іноземців. Час замислитися й українським олігархам.

Петро КОБЕВКО, журналіст:

Чернівецький міський голова Олексій Каспрук розкрив мафію у місті Чернівецький міський голова Олексій Каспрук розкрив мафію у містіНа прес-конференції для журналістів він так і сказав:
- У Чернівцях є мафія!
Реклама
ЧАС у соцмережах

ОПИТУВАННЯ
Чи підримуєте ви АТО?
Так
Ні
Утримуюсь
Що, Де, Коли
22 серпня о 8.00
вул. Героїв Майдану, 176, (конференц-зала колишньої Шевченківської районної ради (ІІ поверх) відбудеться безкоштовний семінар.
На семінарі розглядатимуться новації податкового законодавства (податок на прибуток, ПДВ, ПДФО, ЄСВ, єдиний податок, рентна плата, тощо).


Календар
«    Серпень 2017    »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031 
Партнери

Хвилі життя Хвильового

14-05-2013, 17:07 / Коментарів: 0
Хвилі життя Хвильового "13" було улюбленим числом Миколи Хвильового. 13 грудня він побачив світ, а 13 травня пішов із нього. Для багатьох постать Миколи Хвильового була важливим відкриттям пласту української культури 20-х рр. ХХ ст., власне більше ніж культури, але і тієї генерації, яку політично народили події 1917 – 1920 рр. Дана публікація літературознавця Ростислава Мельникова вводить нас у світ дуже цікавих подробиць із життя видатного письменника і публіциста. Розміщуємо її у 80-ту річницю смерті Миколи Хвильового (на світлині - Малюнок з обкладинки часопису "Всесвіт" (1925-27), літредактором якого був Микола Хвильовий).

Навряд чи можна назвати ще когось із українських письменників доби "червоного ренесансу", чиє ім’я за індексом згадувань у наукових студіях та публіцистичних викладках могло б дорівнятися імені Миколи Хвильового, ба більше — спричиняло таке неоднозначне сприйняття й полемічний запал уже і в наш час.

Як і не віднайдемо іншого імені, що так міцно засоціювало б на собі літературний процес 1920-х років, ставши своєрідним символом періоду найвищого злету української літератури й тотального нищення її творців.

Його ганили й ним захоплювались, звинувачували в усіх смертних гріхах і зараховували до лику мучеників та святих, намагались викреслити з історії літератури й визначали чільною фігурою художньо-естетичого поступу ХХ століття, і не дивно, що феномен Миколи Хвильового й досі залишається в полі актуальних студій вітчизняної гуманітаристики та культурного й громадського життя.

До того ж — і досі не все з’ясовано в біографії письменника, невідома доля його творчого архіву й епістолярної спадщини, та головне — залишається простір для нових відкриттів і знахідок.

Наразі ж окреслимо основні віхи життя й творчості Миколи Григоровича Фітільова, а саме це ім’я отримав він від батьків, коли народився 13 грудня 1893 року в Тростянці на Слобожанщині.

Відомості про родину доволі уривчасті. Як подає сам Хвильовий у "Короткій біографії" 1924 року, його батько Григорій Олексійович Фітільов — народний учитель, народник, мрійник та "у вищому ступені безалаберна людина.
Павло Петренко, земляк і біограф письменника, у своїй розвідці "Трагедія Миколи Хвильового", що вийшла під прибраним іменем "О. Ган", містить більш докладну інформацію.

Так, за його свідченнями, батько Хвильового походив зі збіднілого дворянського роду, через революційну діяльність змушений був кинути Харківський університет та піти вчителювати на село. У Тростянці він знайомиться з майбутньою дружиною Єлисаветою, — донькою Івана Івановича Тарасенка, котрий працював бухгалтером у місцевого мільйонера-цукрозаводчика Леопольда Кеніга.

З-поміж цікавих подробиць дізнаємося, що дід матері письменника народився в "незаконному" шлюбі француза й селянки-українки, національно свідомий материн брат, найближчий наставник і старший друг Миколи, відстоював ідеали Української Народної Республіки й "загинув смертю хоробрих на полі бою", а її сестра була одружена із заможним поміщиком Миколою Смаковським.

Григорій Костюк, спираючись, на свідчення кузини письменника Лариси Смаковської, називає прізвище ще одного материного родича — "збіднілого поміщика, але дуже культурного, ліберального і впливого земського діяча" на прізвище Савич (прикметно, що рід Савичів мав козацько-старшинське походження та належав до найшанованіших шляхетських фамілій Слобідської України).

Подружжя Савичів не мало дітей, тож уся любов віддавалась Миколі (про близькість родинних стосунків говорить і той факт, що в середині 1920-х Хвильовий забирає до себе тітку, на тоді удову).

Саме Смаковські й Савичі заопікувались юним Фітільовим після розлучення батьків8. Стомившись від злиднів та пиятики чоловіка, Єлисавета Іванівна разом із дітьми: старшим Миколою та його трьома сестрами й братом, 1904 або 1905 року переїздить до сестри на хутір Зубівку. А коли знаходить роботу — посаду вчительки, то Смаковські умовляють її залишити Миколу в них "для опіки над його дальшою освітою.

Старання й кошти дядька Смаковського, навчання в Колонтаївській початковій, а потім у Краснокутській вищій початковій (чотирикласній) школах та бібліотека дядька Савича, що поряд зі світовою класикою містила багато, як на той час, українських книжок, — безперечно, позначились не лише на загальному культурному рівні, а й сприяли подальшому національному вихованню підлітка, основи якого були закладені материною ріднею ще змалку, зокрема бабусею.

Як згадувала Лариса Смаковська, в перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів, причому — напам’ять і доброю українською мовою. Українські симпатії в душі юнака підтримували також учитель Колонтаївської школи О. Сільвановський та його дружина, а велику роль у формуванні національного світогляду відіграв викладач Краснокутської школи А. Кривохатський.

З іншого боку, в цей період до становлення майбутнього письменника долучається і батько, котрий учителював у Краснокутській ремісничій школі.
Особливо важив його ідейний вплив, що спонукав Миколу простудіювати російську класичну літературу, зокрема — народницьку, познайомитися з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом, а ще захопитися революційними ідеями.

Останнє стало на заваді продовженню навчання спершу в Охтирській гімназії — змушений був кинути через участь у "так званому українському революційному гуртку", а за деякий час і в Богодухівській — пишучи про причини виключення Миколи Фітільова, П. Петренко називає передусім зв’язки з соціалістами-революціонерами (есерами), але, окрім цього, говорить і про його "шалений" характер та зухвале ставлення до гімназійного начальства.
Відтак деякий час він живе в родичів, а по тому відправляється в мандри, оскільки, — зізнається Хвильовий, — захопився тоді Горьким та його "бродячей Русью".

Юний Фітільов, як справжній волоцюга, ніде надовго не затримується: працює чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської, вантажником коксу в Горлівці. Таке життя тривало аж до початку Першої світової війни, коли загальна мобілізація та його призивний вік змусили повернутися додому.

Спершу влаштовується слюсарем у Краснокутську ремісничу школу, можемо припустити, що не без участі батька, однак незабаром переїздить до села Дем’янівки Рублівської волості Богодухівського повіту, де вчителює мати.

Працюючи в канцелярії волосної управи, Хвильовий розгортає активну культурно-освітню діяльність. Його близький товариш в передвоєнні роки Петро Шигимага згадує: "З осені 1915 й до весни 1916 року Хвильовий, як і я, брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці Ми ставили такі п’єси як "Невольник", "Дай серцю волю" і т.п. Микола уже в цей час виявляв глибоку національну свідомість".

У липні 1916 року Фітільов уперше знайомить товаришів зі своєю творчістю і, як підкреслює автор спогадів, писати він почав одразу українською. А вже восени пішов добровольцем на фронт.

Проте, вочевидь, П. Шигимага помилково називає роки, і всі події відбувалися дещо раніше, а деякі, можливо, й пізніше. За свідченням самого письменника, на початку 1915 року він у складі маршової роти був відправлений на фронт.

Дороги війни простяглися для нього в довгі три роки, — "3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті", — через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину й закінчилися в Румунії. Саме тут його застає революція.

Рядовий Фітільов провадить активну політичну діяльність: член полкової ради солдатських депутатів, делегат армійського з’їзду, зближується з представниками українських національних партій, але залишається безпартійним.

Наприкінці 1917 року повертається додому, де продовжує займатися політичною роботою. Своєрідним поштовхом до цього стало знайомство з Андрієм Заливчим, одним із лідерів заснованої 1915 року в Харкові Юнацької Спілки, а після 1917 — активним діячем Української партії соціалістів-революціонерів (зокрема її лівого крила — "боротьбистів"), членом Центральної Ради та членом ЦК масової профспілкової організації Селянської Спілки.

Хвилі життя Хвильового


Видання Катеринославської (Дніпропетровської) філії Української Комуністичної партії ("боротьбистів"). Фото з експозиції Дніпропетровського історичного музею

Невідомо, чи щось важила тут спільна любов до літератури, проте роль політичної складової незаперечна: Микола Фітільов одразу взявся до розбудови кущової мережі Спілки. Окрім того, у цей час він очолює в Рублівці "Просвіту"29, беручи участь у концертах та виставах.

З початком гетьманату та німецької окупації влаштовується в Богодухівській управі повітового старости, котрим стає його дядько — М. Смаковський. Та за деякий час із конспіративних міркувань — арештовують близького приятеля боротьбиста Бориса Колоса, перебирається до Харкова, де працює вантажником, двірником, санітаром, а невдовзі як "знавець української мови" — в канцелярії однієї з установ, намагаючись при тому вести антигетьманську підпільну роботу. Утім, доволі швидко потрапляє під підозру й змушений був повернутися додому на нелегальне становище.

Спершу він пристає до повстанського загону "Мурахв’янської республіки", який очолював український есер Т. Пушкар, і навіть виконує обов’язки "начальника штабу". Але незабаром, швидше за все, на ґрунті ідеологічних розходжень, залишає відданих Центральній Раді мурахв’ян та разом із молодшим братом Олександром, учасником московського більшовицького повстання проти кадетів і юнкерів у листопаді 1917 року, організовує власний повстанський загін "вільних козаків", що веде боротьбу з гетьманськими й німецькими частинами.

Після перемоги антигетьманського повстання Миколу Фітільова обирають "головою" Рублівської волості, а "вільні козаки" не поспішають вливатися в лави регулярної армії УНР.

Тут слід брати до уваги й тісний зв’язок Фітільова з боротьбистами, які наприкінці 1918 року виступають за перехід влади в руки робітників і трудового селянства, організованих у ради депутатів, заявляють про необхідність викриття антинародної політики Директорії і збройного виступу на підтримку радянської влади.

Тим часом більшовицька Росія розпочинає свій другий похід проти України. 3 січня 1919 року Червона армія окуповує Харків, а 6 січня маріонетковий Тимчасовий робітничо-селянський уряд України затверджує нову назву держави — Українська Соціалістична Радянська Республіка. Війська Української Народної Республіки відступають на захід.

Загін Фітільових відходить до Опішні, але не пориває зв’язків із Рублівкою (зазначимо, що події відбувались на різдвяні свята). Як свідчить сам Хвильовий, вони планували підняти повстання й тим самим пришвидшити прихід Червоної армії.

Керівництво армії Директорії вирішує роззброїти рублівських повстанців, але оскільки ті розбрелися по домівках, то обмежились арештом командира Миколи Фітільова та кількох "козаків". І лишень випадковість врятувала йому життя. Якраз повернулась додому з Опішні одна з груп загону, зав’язалась перестрілка й Хвильовому вдалося втекти. Решта арештантів були розстріляні.

До речі, дуже по-різному склались долі вояків рублівського загону. Так, брат письменника Олександр Фітільов, комуніст-більшовик, продовжив службу в Червоному козацтві Віталія Примакова і загинув у боях за Перекоп. А найближчий його помічник Семен Коба швидко розчаровується в новій владі й знову збирає повстанців тепер уже для боротьби з продзагонами.

Цікаво, що коли всі можливості ведення бойових дій у Коби вичерпуються, Микола Хвильовий не залишає в біді свого побратима та інших соратників — допомагає дістати нові паспорти й легалізуватись.

Через кілька місяців після приходу червоних у квітні 1919 року Микола Фітільов вступає в КП(б)У. Працює у відділі народної освіти Богодухівського виконкому. А з початком наступу Добровольчої армії бере участь у створенні Богодухівського полку й у червні 1919 відправляється на фронт.
Вир воєнних подій розширює географію життя письменника. Спершу бої в рідному краї, внаслідок яких полк гине, а Хвильовий простим солдатом відступає з іншими частинами Червоної армії.

Уже під Орлом він стає політпрацівником у штабі 52-ї дивізії і ледь не потрапляє під трибунал через зраду свого безпосереднього керівництва (усе обійшлося місячним ув’язненням та подальшим виправданням, — це офіційна версія, а насправді йому оголошувався смертний вирок та від смерті порятувала "молоденька, чорноока комуністка", принаймні так Хвильовий переповідав Іванові Сенченкові, тією ж комуністкою була Юлія Уманцева, котра згодом стала другою дружиною письменника).

Хвилі життя Хвильового


Хвильовий із дружиною Юлією Уманцевою та пасербицею Любою (Харків, кінець 1920-х).

У жовтні 1919 року вдалі рейди Нестора Махна в тилу білих змінюють ситуацію на фронті. Червоні йдуть у контрнаступ і вже зимою Хвильовий повертається в Україну. Він прикомандировується до політвідділу Південного фронту й займається редакційно-видавничою роботою.

А навесні 1920 знову в зоні бойових дій — як політпрацівник Другої кінної армії, щоправда, безпосередньої участі в воєнних операціях не бере, а готує агітаційні прокламації для солдат-білогвардійців та співпрацює з армійською газетою.

Після перемоги над Врангелем деякий час служить на Кавказі, а звідти переводиться до Харкова. Працює в культурно-освітньому секторі Харківського військового округу.

На цей час припадає і літературний дебют письменника (звісно, якщо не брати до уваги його пропагандистські агітки "в стилі Дем’яна Бєдного" для плакатів і армійської преси44). У 19-20 числі журналу "Знання" за 1920 рік з’являється вірш "Я тепер покохав го́род…" за підписом Стефан Кароль.
Розриваючись поміж Харковом і Богодуховом, до цього спонукають молодого сім’янина та вже батька родинні обставини, він робить спробу бути ближче до дружини Катерини Гащенко й доньки Іраїди — на початку 1921 року керує позашкільною сіткою відділу народної освіти Богодухівського повіту.

Хвилі життя Хвильового


Микола Хвильовий (ліворуч) та Валер’ян Поліщук (Харків, 1921)

Та вже навесні остаточно переїздить до Харкова, де розпочинається цілком нове життя — вже безпосередньо Миколи Хвильового, в якому письменник прагне викреслити свій фітільовський період, залишаючи його відгомони й відблиски на відкуп художніх творів.

Можемо тільки здогадуватись, чим він керувався та які були підстави й причини: походження (у написаній 1924 року під час партійної "чистки" "Короткій біографії" Хвильовий ані словом не прохоплюється ні про матір, ні про її рід), родинні стосунки, особисті трагедії (загибель брата, розлучення й неможливість спілкування з донькою), зміна ціннісних орієнтирів тощо.

Під цим оглядом доволі промовистим є свідчення Г. Костюка:

"Від кінця 1929 року до смерти Хвильового 13 травня 1933, я особисто був близький до вужчого середовища Хвильового. При тій чи іншій нагоді я чув різні пригадки про офіцерство й уенерівство Панча, про гайдамацтво Сосюри, його розстріл денікінцями й урятування чудом, про офіцерство й протиденікінське партизанство Куліша, про героїчний рейд Досвітнього в польське запілля, арешт і визволення, про санітарну службу гімназиста Смолича в армії УНР і УГА під час тифозної пошести 1919 року і щось подібне про багатьох інших.

Але про Хвильового — ні про організатора й воєнного керівника повстанським загоном, ні про його збройний виступ супроти військ УНР, ні про його якусь причетність до ЧК, ні про його комісарство в дивізії, — тобто про факти, які б мали його дуже підвищувати в очах офіційного радянського і партійного читача, — нічого не говорилося".


Поза тим, і віднайдена наприкінці 1980-х "Коротка біографія", і свідчення знайомих, родичів, товаришів підтверджують, що вони таки мали місце — включно з ЧК, але "чекістський" досвід було почерпнуто не зі служби, а з ув’язнення.

Хвилі життя Хвильового


Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий

Рік 1921 став визначальним не лише в біографії письменника, а й загалом для молодої держави. Період національно-визвольних змагань, інтервенцій та братовбивчої боротьби переходив у наступну фазу й закінчувався для покоління, на чию молодість випали фронти Першої світової війни, доволі непросто: для одних — еміграцією, для інших — прагненням будь-що-будь працювати для своєї нації на рідній землі, а то й зі святою вірою в можливість реалізації декларованих принципів радянської влади та комуністичних ідеалів.

Миколі Хвильовому судилось стати речником цього покоління у своїх художніх та публіцистичних творах.

Осереддям тогочасного літературного життя нової української столиці стає редакція "Вістей ВУЦВК", головний редактор яких — в недавньому минулому відомий боротьбист, редактор газети "Боротьба", а віднедавна член ЦК КП(б)У — Василь Еллан-Блакитний докладає максимум зусиль, щоб зібрати розпорошені українські літературні сили республіки.

Він сприяє звільненню з-під варти Павла Губенка, згодом відомого як Остап Вишня, котрий прибув до Харкова з останньої столиці УНР в арештантському вагоні; допомагає після арешту ЧК й заборони півроку обіймати відповідальні посади поновити журналістську й літературно-організаторську діяльність Сергію Пилипенкові; підтримує своїм авторитетом автора збірки "Удари молота й серця" поетів-початківців Володимира Сосюру й Майка Йогансена; недавній царський політкаторжанин і вже відомий літературний критик Володимир Коряк знаходить в його особі однодумця, а в елланівському оточенні — своїх підопічних.

Хвилі життя Хвильового


Зустріч із письменниками. Майстер рими і стилю Майк Йогансен та Микола Хвильовий (відповідно: третій і другий справа)

Тож саме до редакції "Вістей" у березні 1921 року скеровує свого земляка й давнього друга однопартієць Еллана та колишній співробітник "Боротьби" Борис Колос, адже кращого середовища для Миколи Хвильового просто не існувало. І як наголошує Г. Костюк, саме це коло молодих літераторів "на початку 20-их років запалила перші смолоскипи нового пореволюційного літературного процесу".

З приїздом до Харкова письменник працює в редакційному відділі Головполітосвіти, у видавництві "Червоний Шлях" і з головою занурюється в літературну роботу.

Того ж таки року за його безпосередньої участі з’являються альманахи "Штабель", "На сполох", розпочинає вихід журнал "Шляхи мистецтва", а також друкується окремим відбитком поема "В електричний вік" та виходить його збірка поезії "Молодість", з початком 1922 — друга поетична книга "Досвітні симфонії".

"Микола Хвильовий — "кучерявий", вибагливий поет, не геть зрозумілий для авдиторії, складний і вишуканий", — давав характеристику В. Коряк, зазначаючи, що він і Йогансен: "робітники, майстри техніки, шукачі нових форм пролетарської творчости, кваліфіковані конструктори — будівничі нової літератури".

Хвилі життя Хвильового


Співробітники журналу "Шляхи мистецтва" (Харків, 1922). Сидять (зліва): Володимир Сосюра, Василь Еллан-Блакитний, Валер’ян Поліщук, Майк Йогансен. Стоять (зліва): Микола Хвильовий, Володимир Коряк, Микола Улезко

Самі ж поети не з меншим патосом мислили своє призначення, проголошуючи "Нашим Універсалом до робітництва і пролетарських митців українських" — "еру творчої пролєтарської поезії справжнього майбуття":

…Перейшовши фази перецінення старих літературних традіцій і догм, беремося певними колективними й координованими зусиллями творити первістки поезії переможця — пролєтаріяту.

Спаливши ввесь гній феодальної і буржуазної естетики і моралі і внесеною нею ростління гниючого трупу, ми, нові поети, йдемо в майбутнє не як нова генерація на тлі старого мистецтва, а пориваючи всі зв’язки, заперечуючи всі дотеперішні традіції.

Мідяною сурмою скликаємо до наших лав роспорошені творчі одиниці робітництва.

Формуємо загони. Організуємо регулярну армію митців пролєтаріяту.

Наші лави крилаті споюватимемо залізною дисципліною робочих ритмів і пролєтарських метафор. В цьому попередники наші і пророки — Шевченко і Франко.

Мову українську беремо, яко певний і багатий матеріял, даний нам у спадщину тисячолітніми поколіннями батьків наших — селянства українського.
Перетворимо, переплавимо, перекуємо ті скарби селянські на нашій фабриці, в огні нашої творчости, під молотами наших зусиль одностайних…49.
На чолі літературно-мистецьких процесів — за логікою ЦК КП(б)У — мав стати Всеукраїнський Пролеткульт.

"З ініціятиви групи харьківських діячів пролєтарської творчости закладено перші підвалини Всеукраїнському об’єднанню всіх пролєтарських творчих сил. Обрано Організаційний Центральний Комітет Пролєткультів у складі В. Блакитного (Елланського), З. Невського і І. Кулика" — читаємо в хроніці подій осені 1921 року на сторінках журналу "Шляхи мистецтва".

Однак нова організація набула виразного проросійського характеру, зрештою — іншого й не можна було очікувати від фактично філії Всеросійського Пролеткульту (масової культурно-просвітницької та літературно-художньої організації при Народному комісаріаті освіти Росії), керівництво якої виступало проти створення саме національної української секції.

Хвилі життя Хвильового


Зустріч харківських і київських митців (Київ, 1923). Сидять у першому ряду (зліва): Максим Рильський, Юрій Іванов-Меженко, Микола Хвильовий, Майк Йогансен, Юхим Михайлів, Михайло Вериківський, Пилип Козицький. Сидять у другому ряду (зліва): Наталя Романович-Ткаченко, Михайло Могилянський, Василь Еллан-Блакитний, Сергій Пилипенко, Павло Тичина, Павло Филипович, Антін Хуторян. Стоять (зліва): Дмитро Загул, Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Григорій Косинка, Володимир Сосюра, Тодось Осьмачка, Володимир Коряк, Михайло Івченко, Борис Якубський

На засіданні пленуму Всеукраїнського Оргбюро Пролеткульту 14 травня 1922 року протистояння на національному ґрунті переросло у відкритий конфлікт поміж українцями С. Пилипенком і В. Елланом-Блакитним, з одного боку, та фактичним керівником Всеукраїнського Пролеткульту З. Невським — з іншого.

Микола Хвильовий натомість відпочатку прагне реалізовувати власну стратегію організації українського літературного процесу в умовах диктатури пролетаріату.

З його ініціативи 16 січня 1922 року постає Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців із трьома центрами в Харкові, Києві та Москві, діяльність якої відмежовується від Пролеткульту (у другому параграфі статуту зокрема зазначалося: "Взаємини між федерацією і пролеткультом виявляються в формі персональної унії — окремі члени федерації являються робітниками пролеткульту").

У декларації новопосталої організації поряд із суспільно важливими гаслами йшлося про основні художньо-естетичні принципи, які повинні були стати визначальними для її членів:

"Завданням федерації є представити в художній творчости могутній мент перелому, і уловить побут переходової доби Революції. В аналізі хвороби і пристосовання психік численних соціяльних верстов найдемо нові шляхи для утворення пролетарської культури і нових здорових характерів майбутнього", а щодо формальних підходів, то підкреслювалося — "пролетарський письменник пише так, як він хоче, себто сам вибирає собі методи творчости. Федерація вважає що такий принцип є найпевнійшим, бо з одного боку — йдучи до одної мети ріжними шляхами ми скорійше найдемо те, що шукаємо, з другого, там де шукання, там є й життя. Тому федерація оголошує добу шукань в пролетарському мистецтві".

Ставлення ж до дражливого національного питання подавалося неоднозначно: "Ми розуміємо федерацію не як анархізм данної групи, (приклад вільна спілка вільних осіб), а лише як заперечення національного мистецтва", — "Ми категорично заявляємо, що всіх письменників федерації, котрі не будуть придержуватись нашої програми і підуть старими стежками міщанської ідеології, або стежками зоольогічного націонализму, будемо виключати з нашого колективу". Але водночас уповноважені члени федерації декларували:

Пора стати пролетарському мистецтву на нові рейки.

Розвиток індустріяльного пролетаріяту йде на Україні на кошти раз у раз підходячих селянських резервів. Отже виховувати цей пролетаріят виключно на російскій мові, це значить затримувати його культурній розвій, це значить, робити із нього т. зв. "перевертнів-хахлів" з низьким культурним світоглядом.
В умовах Робітниче-Селянської державности, в умовах диктатури пролетаріяту ми позбавляємось примусової русифікації, що дає можливість спролєтарізованному селянинові, зробитись свідомим членом творцем комуністичного суспільства.

Уже наприкінці березня 1922 року, окреслюючи процеси в літературному житті, В. Коряк означує Федерацію як один із трьох осередків нового письменства, поряд із Пролеткультом та новоствореною Спілкою селянських письменників "Плуг".

Проте зробити Федерацію дієвою Хвильовому не вдалося. Об’єктивно цьому не сприяли ані загальна економічна ситуація (до того ж, на відміну від Пролеткульту державної дотації ВФППМ не отримала), ані політична кон’юнктура. Натомість задекларовані художньо-естетичні засади окреслили простір для Хвильового-прозаїка.

Збірки оповідань "Сині етюди" (1923) та "Осінь" (1924) засвідчили не лишень появу першорядного письменника, а й початок якісно нового етапу в розвитку української літератури.

Олександр Дорошкевич у своєму "Підручнику історії української літератури" писав:

"Серед сучасних наших белетристів ми Хвильового не вагаючись можемо назвати найвидатнішим. Широкий розмах його творчости, що базується на художній синтезі нового оточення, раз-у-раз виступає поруч з упертим, глибокозворушливим і талановитим шуканням нової словесної форми, нових стилістично-композиційних можливостей.

Ось чому Хвильовий у своїй ранній прозі видається нам правдивим реформатором, може навіть — революціонером, що сміливо рве, хай і за иншими поетичними зразками, традиції й утерті довершення української літератури".
А Олександр Білецький узагалі визначав роль Хвильового як "основоположника" "справжньої нової української прози".

Та, попри активну й плідну творчу роботу, письменника не полишає, за висловом Івана Сенченка, "організаційна лихоманка". Ще 1922 року він починає виношувати задум нової організації, що за рік утілився в Спілці пролетарських письменників "Гарт", щоправда, вже на чолі з В. Елланом-Блакитним та на зовсім інших засадах.

Хвилі життя Хвильового


"Гарт" у 1924 році (Харків). Сидять (зліва): Гордій Коцюба, Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний, Іван Кулик, Микола Хвильовий, Валер’ян Поліщук. Стоять (зліва): Іван Дніпровський, Майк Йогансен, Петро Панч, Олександр Копиленко, Володимир Коряк

Важливі для Хвильового психологізм, художній експеримент і шукання, проголошені ним у декларації ВФППМ, — очільника "Гарту" наразі не цікавили, як і загалом художньо-естетична складова літератури:

"для "Гарту" ознака професійна не є основна. Більше того, у професіоналів мистецтва, залежно від самого характеру виробництва, виробилася специфічна "мистецька психологія", ворожа "Гартові".

І тут перед "Гартом" стоять великі завдання: розвіяти цю специфічну мистецьку атмосферу або, принаймні, оздоровити її припливом нової свіжої крови з тих шарів суспільства, для котрих громадська робота, класові завдання на першому плані, для котрих важне життя, його перебудова на інших, ніж досі, підвалинах, важні інтереси трудящого люду, перед якими відступають інтереси індивідуальні, групові, а тим паче якісь "ідеї" і "теорії" суто мистецького характеру".

Ідеологічна складова — насамперед, а отже справжній письменник нової доби — це пролетарський письменник, за визначенням В. Блакитного: "той, хто пише від пролетаріяту, на основі пролетарської ідеології, пером проробляє революційну комуністичну роботу в цілому суспільстві, направляючи свою увагу, куди потребує революційна стратегія й інтереси революції".

Такий підхід до літератури був неприйнятний для Хвильового, як і "диктаторський" характер В. Блакитного, тож і не дивно, що поміж ними виникають розходження, про які згадує Юрій Смолич, а незабаром і публічний конфлікт, вивершений афоризмом "Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана".

Хвилі життя Хвильового


"Гарт", 1924. Сидять (зліва): Аркадій Любченко, Валер’ян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра. Стоять (зліва): Іван Дніпровський, Володимир Коряк, Майк Йогансен, Микола Христовий, Олександр Довженко, Іван Сенченко, Олександр Копиленко, Михайло Майський

Створена Миколою Хвильовим студія "Урбіно" та поява альманаху "Квартали", — власне, безпосередні призвідці конфлікту й каталізатори занепаду "Гарту", — для самого письменника стають виходом із затяжної внутрішньої кризи.

На жаль, ми не маємо змоги відтворити всі колізії 1923 – 1924 років, але навіть відомі факти засвідчують її глибину: Хвильовий кидає роботу в Головполітосвіті та йде працювати слюсарем на паровозобудівний завод, ніби "з метою "освіжитися" від задушливої непівської атмосфери", намагається покінчити життя самогубством: "…застрелитися я ніяк не можу. Два рази ходив у поле, але обидва рази повернувся живим і невредимим…", — загальне розчарування посилюється й творчими невдачами: "…зараз нічого не пишу і, очевидно, не буду вже писати, бо стара манера мене не задовольняє, а нового я нічого не дам — нема відповідного таланту".

Хвилі життя Хвильового


Микола Хвильовий (Харків, середина 1920-х)

Наявність друзів-однодумців та їхня підтримка, з одного боку, а з іншого — партійна дискусія в Москві поміж Л. Троцьким, Г. Зінов’євим та Й. Сталіним, що давала сподівання на демократизацію радянського ладу, — спонукали Хвильового до більш активного відстоювання своїх позицій, тим паче — випала чудова нагода поговорити про наболіле та спробувати змінити ситуацію в українському літературному процесі.

А формальним приводом стала стаття Григорія Яковенка "Про критиків і критику в літературі".

Слід відзначити, що, починаючи від 30 квітня 1925 року — публікації першого памфлета Миколи Хвильового "Про ‘сатану в бочці’ або про графоманів, спекулянтів та інших ‘просвітян’ (Перший лист до літературної молоді)" на сторінках "Культури і побуту", — його життя й творчість перебувають під пильною увагою літературознавців, істориків, політологів тощо, а тому немає потреби докладно зупинятися на окремих фактах та їх інтерпретаціях69. Та поза тим, вважаємо за необхідне поставити деякі акценти.

Ще в березні В. Блакитний, пишучи про ознаки кризи в літературному процесі, зазначав:

"Звичайно — особисте, вплив роботи — є і тут. Проте — помилимося, коли переоцінимо їх значіння. Коріння справи — глибше. Воно — гніздиться в усій нашій добі. Зараз ми підійшли до моменту пробудження громадської активности в нових шарах суспільства.

Зростає вона в пролетаріяті. Зростає вона і в інших суспільних групах, що шукають для неї виходу, між іншим — і в галузі культурнотворчого виявлення та оформлення. І "гумористичні бої між літературними групами", як мислить обиватель, лише частка боротьби за вплив окремих суспільних груп на ідеологічному фронті".

Позиція Хвильового не була аж такою неприйнятною для його опонентів — Василя Еллана-Блакитного та Сергія Пилипенка. Так, Блакитний не лише надає шпальти додатку "Вістей", а й попередньо сам чи через Гордія Коцюбу (редактора "Культури і побуту") знайомить із листом Яковенка; Пилипенко як головний редактор видавництва "Книгоспілка" ініціює видання памфлетів окремою книжкою — "Камо грядеши" (і це при тому, що третій адресований безпосередньо йому).

Не можемо також сказати й про якісь негаразди на рівні міжособистісних стосунків на початковому етапі літературної дискусії. Ще за рік, відповідаючи на закиди Миколи Зерова, він писав про Пилипенка: "… це не тільки симпатяга, але й демократ, коли можна так висловитись. Тільки йому дякуючи і я, і багато з нас, харків’ян, мали можливість випустити те, що випустили", щоправда, згодом полемічний запал став на заваді подальшому поштивому ставленню Хвильового й Пилипенка одне до одного.

Не відомо, як склалися б стосунки з Елланом, коли б не його рання смерть, але окреслене Смоличем протистояння розгорталось усе ж швидше в дискусійному руслі, адже саме Хвильовий організовує відвідини письменниками хворого Еллана та й у переліку небажаних осіб він не зринає, на відміну від Олеся Досвітнього та Сергія Пилипенка (принаймні такий висновок можемо зробити зі свідчень удови Блакитного Лідії Вовчик).

Зрештою, навіть ідея створення літературної організації елітного типу була близькою усім трьом: "З де якого часу в харківських літературних колах, що гуртуються навколо "Гарту" й "Плугу", зародилася думка про оформлення процесу зростання української революційної літератури в інституції академичного типу, що самим появом своїм характеризувала б дозрілість нової української літератури та підводила під дальший її розвиток тверді, сталі підвалини.
Після цілого ряду приватних нарад склалася ініціятивна організаційна група в складі т.т. В. Блакитного, С. Пилипенка, М. Хвильового, Пельше і Лейтеса, котрі детально розробили план організації Української Літературної Академії та її ближчої роботи, й почала працю в напрямкові реалізації цього плану".
А висловлена в проекті "Маніфесту Всеукраїнської літературної академії" теза В. Блакитного — "Треба вивести жовтневу українську літературу на широку всесоюзну та європейську арену" — безпосередньо корелює з ідеями Хвильового-памфлетиста й засадами Вільної Академії Пролетарської Літератури, що постала 20 листопада 1925 року.

Хвилі життя Хвильового


ВАПЛІТЕ (Харків, 1926). Сидять (зліва): Павло Тичина, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Олекса Слісаренко, Майк Йогансен, Гордій Коцюба, Петро Панч, Аркадій Любченко. Стоять (зліва): Михайло Майський, Григорій Епік, Олександр Копиленко, Іван Сенченко, Павло Іванов, Юрій Смолич, Олесь Досвітній, Іван Дніпровський

Однак сама поява ВАПЛІТЕ стала певною несподіванкою і для літературних кіл, і для партійних керівництва.

По-перше, створення установи академічного типу відбувалося не після відповідного рішення Народного комісаріату освіти, а ухвалою зборів письменників — випадає думати, що ініціатори спрацювали на випередження, по-друге й найголовніше: основним критерієм, що висувався до претендентів на членство в Академії, було не пролетарське походження, не партійність чи дотримання у своїй творчості ідеологічних приписів КП(б)У — таких важливих для політики партії в галузі художньої літератури, а передусім — мистецька кваліфікація письменника, на чому й наголошував Микола Хвильовий на ініціативній нараді 14 жовтня 1925 року: "Літорганізація мусить об’єднувати кваліфікованих письменників, бувших Гартованців, Плужан і інших".

Програмні ж положення нової організації Хвильовий викладав у "Думках проти течії": "… од нині наше одне із чергових гасел — не "дайош кількість — хто більш", а "дайош якість". Треба відтворити знищений художній критерій".

Тож і жодних обмежень щодо художньо-естетичних засад авторів Академія не висувала, — повторюючи, власне, тези декларації ВФППМ, проте вже з формальним ідеологічним забарвленням: "В основу своєї мистецької праці ВАПЛІТЕ кладе марксівський світогляд і програмові постулати Комуністичної Партії, даючи широке право своїм членам користатись всіма художньо-літературними формами, як уже вживаними в світовій літературі, так і цілком новими".

Не меншу увагу ваплітяни приділяють й забезпеченню матеріальних та побутових умов для творчої праці, при тому — незалежно від організаційної приналежності літераторів. Саме внаслідок таких ініціатив при ЦК КП(б)У створюється відповідна спеціальна комісія. До її складу від письменників входить Микола Хвильовий.

Власне, ВАПЛІТЕ запропонувала оптимальний формат взаємин літератури і влади: сприяння розвитку літератури й культури на державному рівні та дотримання принципу "не втручання" в художні процеси, адже до цього спонукає логіка ходу історії та формування "пролетарської державності".
"Ми, комунари, несемо на собі велику відповідальність: цілком від нас залежить, яке мистецтво дасть пролетаріят у добу своєї диктатури, — пише Хвильовий. — Але ця відповідальність ускладняється, коли ми уясняємо собі, що це мистецтво мусить творити культурно відстала нація"80. І тому постає "основна й нез’ясована дилема:

— Чи будемо ми розглядати своє національне мистецтво, як служебне (в даному разі воно служить пролетаріятові) і як вічно-підсобне, вічно-резервне, до тих світових мистецтв, які досягли високою розквіту.

Чи, навпаки, залишивши за ним ту ж саму служебну ролю, найдемо за потрібне підіймати його художній рівень на рівень світових шедеврів.
Ми гадаємо, що це питання можна розв’язати тільки так:
Оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне її бажання, виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення. Це ж національне офарблення виявляється в культурі й в умовах вільного розвитку…".

І далі зазначає:
"Наша постановка тільки в тому випадку буде мати реальні наслідки, коли нове суспільство стане розглядати наше мистецтво в фокусі світових мистецьких колізій.
Иншими словами: ані на мить не спускаючи з ока відповідних досягнень инших країн, ми мусимо найти як-найближчі шляхи до повного розквіту, бо в противному разі нема рації робити нашої установки".

Тож найважливіше завдання полягає в тому, що "українське мистецтво мусить найти найвищі естетичні цінності"83 — і цим визначалось силове поле діяльності Вільної Академії Пролетарської Літератури та окреслювалося творче кредо Миколи Хвильового як лідера новітнього пореволюційного літературного процесу.

Не випадково, оглядаючи прозовий доробок 1925 року, О. Білецький зауважував:

"Поки-що не слід забувати, що той самий М. Хвильовий, що нині воює з "Плугом", у свій час — якщо не "юридично", то фактично — був за одного з головних художніх керовників "Плужан", своїм впливом допоміг їм визначити нові шляхи і ще перед "Камо грядеші" й "Думок проти течії" в своїх художніх творах накреслював теорію нової прози, потрібну для молодих авторів, що вийшли після Жовтня на літературне роздоріжжя.

"Переспівувати — не творити, а малпувати. І читач — творець, не тільки я, не тільки ми — письменники. Я шукаю і ви шукайте. Спершу від новаторів — і я теж. Це нічого: від них, щоб далі можна"... "Завдання художника полягає зовсім не в життьовій правді: в художній" — ці й инші подібні їм, нині такі загальновідомі слова глибоко западали в думки, помагали визволятися "з лабетів просвітянської літератури" задовго ще перед початком славнозвісної від нині дискусії…".

Дбаючи про розвиток української літератури, наголошуючи на таких здавалося б прописних істинах, як художність текстів і професійність авторів, Микола Хвильовий у своїх полемічно загострених памфлетах обґрунтовує концепцію культурного розвитку та підводить читача до розуміння, що повноголосе функціонування національного художнього слова можливе лише в повноцінній українській державі.

Характеризуючи суть дискусії довкола шляхів розвитку української літератури, Юрій Шевельов відзначає, що в тих історичних обставинах головним питанням було "те, як краще зберегти українську самобутню культуру і самобутність взагалі під тяжкою загрозою, при чому для супротивників у цьому питанні (крім кількох пристосуванців) спільним було бажання цю самобутність таки зберегти.

З цього погляду найзапекліші супротивники, олімпієць Хвильовий і масовіст Сергій Пилипенко належали до одного табору, і це по-своєму оцінило НКВД, коли заповзялося знищити і прихильників Хвильового, і Пилипенка з його послідовниками".

У плани радянського керівництва не входило ані збереження "самобутності" української культури, ані тим більше її розвій як культури повноцінної європейської нації, врешті — існування самої нації.

Позиції Миколи Хвильового були піддані гострій критиці на найвищому рівні. У листі Сталіна до Лазаря Кагановича та інших членів політбюро ЦК КП(б)У від 26 квітня 1926 року, який став наслідком його особистої зустрічі з наркомом освіти України Олександром Шумським, зазначалося:

"Вимога Хвильового про "негайну дерусифікацію пролетаріату" на Україні, його думка про те, що "від російської літератури, від її стилю українська поезія повинна тікати якомога швидше", його заява про те, що "ідеї пролетаріату нам відомі і без московського мистецтва", його захоплення якоюсь месіанською роллю української "молодої" інтелігенції, його смішна й немарксистська спроба відірвати культуру від політики, — все це й багато подібного в устах українського комуніста звучить тепер (не може не звучати!) більш ніж дивно.

У той час як західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії сповнені симпатій до "Москви", український комуніст Хвильовий не має сказати на користь "Москви" нічого іншого, окрім як закликати українських діячів бігти від "Москви" "якомога швидше".

Що сказати про інших українських інтелігентів некомуністичного табору, якщо комуністи починають говорити, і не тільки говорити, але й писати в нашій радянській пресі мовою Хвильового" і далі: "… тільки в боротьбі з такими крайнощами можна перетворити зростаючу українську культуру та українську громадськість на культуру й громадськість радянську".

У цьому контексті промовистим є таємний циркуляр Державного політуправління "Про український сепаратизм", який відзначає прихильність правих сил і української еміграції до комуніста Хвильового та його підтримку з їхнього боку на тлі зростання антирадянських та антиросійських настроїв в українському суспільстві, передусім на "культурному фронті" і на селі, а також наголошує на необхідності "не обмежуватись звичайним спостереженням, а вести активну розвідку серед провідних українських антирадянських течій".

Відтак Микола Хвильовий опиняється під пильним наглядом ДПУ, а його публічна діяльність піддається партійній обструкції.

У міру ж зміцнення сталінізму жоден із пунктів ідейно-естетичної програми, окресленої в памфлетах і прозі Хвильового, вже не міг бути реалізований, як, зрештою, і подальша повноцінна діяльність літератора.

Ані визнання своїх "помилок" і "самочинне" засудження "хвильовізму" (як і спроби віднайти "хвильовізм" в опонентів), ані виключення з ВАПЛІТЕ і врешті саморозпуск організації, ані спроба абстрагуватись і поринути в ігровий дискурс "Літературного Ярмарку", — не давали жодного шансу. Українській літературі відводилася роль ідеологічного забезпечення процесів формування єдиного культурного простору: інтернаціонального, соціалістичного за змістом і національного за формою.

Саме на цьому наголошував Йосип Сталін у бесіді з українськими письменниками 12 лютого 1929 року в Москві, в якій брав участь і Микола Хвильовий.
Диктатору та його режиму край важливо було убезпечити себе від внутрішніх загроз. Державне політуправління розгорнуло активну роботу з обліку й виявлення всіх, хто належав до інших партій (наприклад, соціалістів-революціонерів), комуністичних фракцій (троцькістів), брав участь у громадянській війні на боці інших військових формувань тощо, а також тих, хто припустився ухилів від генеральної лінії партії, з подальшою їх ізоляцією та знищенням.
Ці завдання в Україні набували особливої гостроти ще й у зв’язку з "національним" питанням, розв’язання якого пов’язувалось передусім із наведенням ладу на "культурному фронті" та реформуванням сільського господарства, що обернулося тотальними репресіями, колективізацією, "ліквідацією куркуля як класу" та організованим голодомором.

"Щодо важливості і складності завдань, новизни і глибини соціально-економічних процесів, темпів і масштабів соціалістичного будівництва, це був один з найважчих періодів у діяльності партії, — відзначала згодом офіційна пропаганда, намагаючись приховати гуманітарну катастрофу за блиском мажорної патетики: — Щодо сміливості задумів і творчого розв’язання практичних питань соціалістичного будівництва, гігантського розмаху політичної і організаційної діяльності партії, багатства форм і методів її роботи, високої активності й нечуваної самовідданості трудящих мас у будівництві соціалізму це був справді героїчний період в історії партії і радянського народу".

Обігруючи цю фальшиву ідеологічну фразеологію, Г. Костюк доволі влучно означив цей час у житті й творчості Миколи Хвильового як "період героїчних терпінь": "період поразок, відступів і останніх спроб знайти місце для нового старту на конвенціональних шляхах . Безвихіддя і трагічний фінал".
Такою спробою "нового старту" для Хвильового була організація в 1930 році ПРОЛІТФРОНТу. Однак, як слушно підкреслює Юрій Шевельов, "врятуватися через ПРОЛІТФРОНТ і врятувати ПРОЛІТФРОНТ не пощастило" — "На вустах письменника був намордник, бунтар почував себе посадженим до клітки. Тільки питанням часу було, коли морально-психологічні ґрати мали були заступлені на ґрати справжньої в’язниці".

Запущений маховик репресивного механізму, знищення села й голодна смерть мільйонів українців не могли дати підстав для будь-яких ілюзій. Микола Хвильовий це чудово усвідомлював. Аркадій Любченко так передає його слова, висловлені в квітні 1933 року: "Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою".

Хвилі життя Хвильового


Зліва: Іван Дніпровський, Юрій Яновський, Микола Хвильовий (Харків, 1927-1928)

Подальший арешт Михайла Ялового й розмова з керівництвом ДПУ у спробі порятувати товариша — лише розставили крапки над "і". Відтак Хвильовий відважується на відчайдушний жест — публічне самогубство, бо ж: "Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію, за генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. "Отже", як говорить Семенко... Ясно!".

Цей останній — по суті, мистецький — акт 13 травня 1933 року став демонстративним викликом режимові й водночас чи не єдиною можливістю зберегти власну гідність у відстоюванні права нації на самостійність, а особистості — на індивідуальність, — принципах, що так важили для письменника й для його покоління як у культурно-естетичному, так і суспільно-політичному вимірах.

Хвилі життя Хвильового


Похорони Миколи Хвильового (15 травня 1933 року)

Джерело: Historians.in.ua

Автор: Ростислав Мельників – поет, критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук (1998), доцент (2002), член Національної спілки журналістів України (1996) і Національної спілки письменників України (1998).
Фотографії з фондів Харківського літературного музею та Харківської обласної організації Національної спілки письменників України.
СХОЖІ НОВИНИ:
Додати коментар
Ім'я:*
Напівжирний Нахилений текст Підкреслений текст Перекреслений текст | Вирівнювання по лівому краю По центру Вирівнювання по правому краю | Вставка смайликів Вибір кольору | Прихований текст Вставка цитати Перетворити вибраний текст з транслітерації в кирилицю Вставка спойлера
Введіть код: *
comments powered by Disqus
Loading...
© 2002 - 2013, всі права захищені. Використання (повне чи часткове) матеріалів, що розміщені на сайті, дозволяється за умови розміщення посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на chas.cv.uа в першому або другому абзаці, відкрите для індексування. Чернівецька газета "ЧАС"